Головна Історія України 1953-1964 рр
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу

Это интересно

загрузка...
Сейчас 144 гостей онлайн

УКРАЇНА У1953-1964 рр.
Зміни у суспільно-політичному житті 5 березня 1953 р. помер Й. Сталін. У його оточенні почалася боротьба за владу. У липні 1953 р. група партійних керівників на чолі з Хрущовим, що тривалий час очолював партійно-державний апарат в Україні, усунула керівника сталінського репресивного апарату Л. Берію і стала до влади.
смерть СталінаВ республіці було вжито низку заходів щодо реорганізації управління господарством, створено союзно-республіканські міністерства, скорочено штати адміністративно-управлінського апарату. Посилився контроль за діяльністю суду, прокуратури, органів внутрішніх справ і державної безпеки.
1954 р. в республіці відзначалось 300-річчя возз'єднання України з Росією. З огляду на давні історичні і культурні зв'язки, етнічну і територіальну спорідненість України і Криму Верховна Рада СРСР своїм указом у лютому 1954 р. включила Кримську область до складу Української РСР. При цьому враховувалося, що Крим був більше економічно пов'язаний з Україною, ніж з Росією.
Одразу ж по смерті Сталіна було припинено репресії і розпочався зворотний процес — реабілітація репресованих у 30-ті рр., який спочатку торкнувся партійних, радянських, комсомольських і військових діячів. Вагомою подією у суспільно-політичному житті став XX з'їзд КПРС (14—25 лютого 1956 р.), де М. Хрущов виступив із промовою, у якій засуджувався культ особи Сталіна і водночас усі злочини більшовицького режиму перекладалися на одну особу. Після XX з'їзду КПРС процес реабілітації прискорився. До початку 1960-х рр. в Україні було переглянуто справи майже 55 тис. осіб, з таборів випущено сотні тисяч в'язнів.
Але в Українській РСР процес десталінізації просувався дуже важко. Багато представників партійної номенклатури виступали проти критики сталінізму. Якщо в Росії реабілітували талановитого письменника І. Буніна — затятого ворога більшовиків, то в Україні навіть не йшлося про таку ж акцію щодо В. Винниченка – носія ідей «українського буржуазного націоналізму». Отже, десталінізація мала незавершений характер.
Заходи з реформування суспільства спричиняли роздратування значної частини партійної номенклатури, яка за роки сталінщини звикла до свого панівного становища і не бажала цього втрачати. Тому почалася підготовка до усунення М. Хрущова. Воно сталося у жовтні 1964 р. на пленумі ЦК КПРС. Першим секретарем ЦК був обраний вихідець з української номенклатури Л. Брежнєв. Активну роль в усуненні Хрущова відіграли й інші представники керівництва КПУ — М. Підгорний, П. Шелест, що були висуванцями Хрущова. Усунення Хрущова від влади було відчутним ударом по реформаторській політиці і означало реставрацію багатьох явищ періоду сталінізму.



  Зародження дисидентського руху



дисидентський рухУ своєму прагненні за будь-яку ціну втримати суспільство під своїм жорстким контролем, проводити десталінізацію у визначених верхівкою межах тоталітарний режим зайшов у конфлікт із інтелігенцією. Наслідком цього стала поява на рубежі 1950—1960-х рр. руху українських інакомислячих — дисидентів, які відкрито висловлювали свої погляди і вимагали від влади змін у політиці.
Дисидентський рух в Україні мав національно-демократичний відтінок. Він заявив про себе раніше, ніж у Москві, Ленінграді та інших містах Росії. Як прояв національно-визвольного руху дисидентство в Україні мало специфічні риси.
У травні 1961 р. у Львові відбувся судовий процес над Українським робітничо-селянським союзом (УРСС), організованим 1959 р. Л. Лук'яненком. Програма УРСС мала на меті вихід України зі складу СРСР, що як право було зафіксоване у радянській Конституції. Л. Лук'яненко був засуджений до страти, з часом заміненої 25 роками ув'язнення і 10-річним засланням.
1961 р. в Донецьку була засуджена група громадян, очолювана журналістом Г. Гаєвим. Такі ж політичні процеси відбувались у Рівному, Тернополі, Чернівцях, Ворошиловграді (теп. Луганськ), Києві.
Певним підсумком діяльності дисидентів часів «відлиги» була праця Київського літературного критика Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», адресована 1965 р. П. Шелесту. В ній автор сміливо засуджував політику ігнорування громадянських прав українського народу, гостро критикував національну політику КПРС в Україні з точки зору тієї ж комуністичної ідеології (використовуючи цитати Леніна і Маркса), намагаючись цим показати розбіжності між словом і ділом в політиці радянського керівництва в Україні та інших республіках СРСР.


Економічні реформи у промисловості



На середину 1950-х рр. Україна посідала вагоме місце у народно-господарському комплексі СРСР. Особливого розвитку набули машинобудування, металургія, легка промисловість та інші галузі. Водночас в середині 1950-х рр. виявились серйозні недоліки в системі управління народним господарством. Були надмірно роздуті штати в міністерствах і відомствах. Вичерпувало себе надмірно централізоване планування. За цих умов Хрущов висунув ідею реформи управління. Але при цьому не ставилося питання про повну відмову від адміністративно-командної системи, скасування централізації. Тому і реформи мали половинчастий характер.
У лютому 1957 р. управління народним господарством було перебудоване за територіальним принципом через ради народного господарства (раднаргоспи). 11 раднаргоспів було утворено і в Україні. Така система створювала умови для введення госпрозрахунку, ефективного використання ресурсів і кадрів. При цьому зміцнювалась, зокрема, економічна самостійність України, оскільки всі підприємства на її території підпорядковувались республіканським органам.
Одночасно певною мірою порушилась централізація управління галузями промисловості. Раднаргоспи не змогли комплексно вирішувати науково-технічні проблеми розвитку галузей. У 1950—1960-ті рр. склалася невідповідність між зростаючими масштабами виробництва і методами планування, прогнозування наслідків виробничої діяльності та матеріального стимулювання праці. Наприклад, в Україні був побудований цілий каскад гідроелектростанцій на Дніпрі, створювалися штучні моря. Як наслідок затоплювались і втрачались для рільництва великі масиви родючих земель. Теплові електростанції, хімічні комбінати отруювали навколишнє середовище.
Разом із тим досить значне економічне зростання сприяло поліпшенню добробуту населення. Почалося збільшення заробітної плати, зріс випуск товарів народного споживання, завдяки величезному житловому будівництву сотні тисяч сімей, що раніше жили у бараках та комуналках, отримали ізольовані квартири.
Але основні хвороби командно-адміністративної економіки так і не вдалося подолати. Вона, як і раніше, розвивалась екстенсивним шляхом і вимагала додаткового залучення матеріальних і людських ресурсів.


  Реформування аграрної сфери



У сільському господарстві у 1950-ті рр. здійснювались заходи щодо організаційно-господарського, зміцнення колгоспної системи. Вони почались за ініціативою Центру з укрупнення дрібних колгоспів. 1965 р. в Україні було 9,5 тис. колгоспів проти 13 тис. у 1950 р. Водночас багато дрібних сіл було віднесено до неперспективних. Кошти на їх соціально-культурний розвиток були зведені до мінімуму.
Вживалися заходи до того, щоб матеріально зацікавити колгоспників: зросли закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, почалося грошове авансування. Селяни нарешті отримали паспорти, що полегшило їх пересування.
Значних труднощів зазнали господарства внаслідок ліквідації 1958 р. МТС, що перетворювались на ремонтно-технічні станції (РТС). Колгоспи мали викупити у МТС за свій рахунок всю сільськогосподарську техніку. До цього додавались витрати на її ремонт, зберігання, оплату праці механізаторам та інженерно-технічному персоналу, придбання нової техніки за завищеними цінами. Це призвело до того, що 90 % колгоспів України опинились у надзвичайно складному фінансовому становищі.
Негативно на сільське господарство вплинула «кукурудзяна» кампанія. Щоб вирішити проблему розвитку тваринництва і зернових, почалося широке впровадження цієї культури за рахунок інших. Внаслідок цього завдання розвитку сільського господарства в регіоні були зірвані. Далися взнаки і неврожаї 1960 і 1963 рр. Отже, виявилось, що сільське господарство не в змозі забезпечити населення продуктами, що виявилось у 1962 р. у зростанні цін на м'ясо-молочні продукти, перебоях у постачанні хліба.



  Суперечності в розвитку культури


Суспільно-екномічні процеси другої половини 1950-х — першої половини 1960-х рр. вимагали вдосконалення народної освіти. У другій половині 1950-х рр. почалася організація шкіл нового типу — шкіл-інтернатів. На середину 1960-х років в республіці їх налічувалося 533, в них навчалося понад 200 тис. учнів.
У квітні 1959 р. Верховна Рада УРСР ухвалила закон про народу освіту, який висунув принцип поєднання загальноосвітнього і політехнічного навчання. Проте реформа на засадах політехнізації школи відбувалася повільно. Одночасно відбувалась і русифікація шкільної освіти. У великих містах — Харкові, Донецьку, Одесі та ін. — кількість україномовних шкіл була зведена до одиниць. У галузі вищої та середньої спеціальності і професійної освіти збільшувалася кількість вузів, технікумів і профтехучилищ. Розгорнулася підготовка фахівців за новими спеціальностями (автоматичні і телемеханічні пристрої, обчислювальна техніка тощо). Однак матеріальна база цих закладів була недостатньою, що відбивалося на якості підготовки спеціалістів.
Певні позитивні зміни сталися в розвитку української науки. Основна увага зосереджувалась на фундаментальних проблемах, які визначали перспективи наук. Було багато зроблено для розвитку ракетної техніки і космонавтики. 1964 р. у Харківському фізико-технічному інституті АН УРСР було споруджено один з найбільших у світі прискорювач електронів.
Після XX з'їзду поновились дослідження в галузі суспільних наук. Відкрився, хоч і ненадовго доступ до нових архівних матеріалів. Вийшли друком двотомна «Історія Української РСР» та «Історія української літератури». З'явилися нові наукові журнали: «Економіка Радянської України», «Народна творчість та етнографія», «Український історичний журнал». Розгорнулася чергова антицерковна кампанія, під час якої з 1955 по 1965 р. в Україні було зруйновано понад 10 тис. культових споруд, здебільшого унікальних пам'яток історії та культури. На початку 1960-х рр. на догоду компартійним структурам було закрито Києво-Печерську лавру.
Неоднозначні процеси відбувались в українській літературі. В. Сосюра написав автобіографічну «Третю роту», поеми «Розстріляне безсмертя» та «Мазепа». Творчим здобутком М. Стельмаха став роман «Хліб і сіль». Помітний слід залишив роман Г. Тютюнника «Вир». У ті роки писав свій «Собор» О. Гончар. Плідно працювали у той період П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан та ін. З'явилася нова генерація літераторів, серед яких були Є. Гуцало, І. Драч, Л. Костенко, Є. Сверстюк, В. Симоненко та ін. Вони входили до плеяди «шістдесятників» — людей нового політичного мислення, що дотримувались гуманістичних і демократичних поглядів, які не завжди відповідали компартійній ідеології. Тому на початку 1960-х рр. їх твори неодноразово зазнавали критики офіційної влади.
В Україні діяло близько 70 професійних театрів. Кращі традиції театрального мистецтва продовжували П. Куманченко, Б. Ступка, Ф. Верещагін. На українських кіностудіях були зняті «Третій удар» режисера І. Савченка, «Тіні забутих предків» С. Параджанова, «Сон» В. Денисенка та інші стрічки.
Отже, після XX з'їзду КПРС творчі обрії діячів культури України значно розширилися, але поступово цей процес уповільнився внаслідок антидемократичних тенденцій, які завжди були притаманні радянському компартійному керівництву.
 
додати

Комментарии 

 
0 #1 Sasha 2016-10-17 21:57 Блин, бред полнейший Цитировать
 

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить




...