Головна Історія України 2-га СВІТОВА ВІЙНА
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу

Это интересно

загрузка...
Сейчас 114 гостей онлайн

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

 Приєднання західноукраїнських земель до СРСР


23 серпня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький пакт про ненапад, що містив у собі таємний протокол про розподіл сфер впливу в Європі. Згідно з цим таємним протоколом Східна Галичина разом з іншими територіями, згаданими в цьому документі, відходили до СРСР.
Друга світова війна1 вересня 1939 р. нападом гітлерівської Німеччини на Польщу розпочалася Друга світова війна. Саме тоді, коли польські сили були майже розгромлені німецькими військами, Радянський Союз завдав удару Польщі зі сходу. 17 вересня війська сформованого спеціально для цього Українського фронту перейшли радянсько-польський кордон і майже без опору почали просуватися вглиб Східної Галичини. За кілька днів вона була окупована Червоною армією. Це робилося під приводом того, щоб врятувати «братів-українців» від безладдя, яке могло розпочатися з падінням Польщі.
Така ж сама доля спіткала й українські землі у складі Румунії. У червні 1940 р. уряд СРСР висунув перед Румунією вимогу очистити від її військ Бессарабію та Північну Буковину, де проживало переважно українське населення. Не маючи підтримки Німеччини, румунський уряд вивів свої війська із зазначених в ультиматумі земель, які також були приєднані до Радянського Союзу.
Для легітимізації радянського режиму у Східній Галичині 22 жовтня 1939 р. під контролем нової влади були проведені вибори в Народні Збори за безальтернативним списком кандидатів. У кінці жовтня Народні Збори ухвалили рішення про «возз'єднання» Східної Галичини з Українською РСР. Законодавче закріплення нових територій, приєднаних за рахунок Румунії, відбулося шляхом створення нової союзної республіки — Молдавської РСР та входження Південної Буковини і Придунав'я до складу Української РСР.



  «Радянізація» західних земель України Радянська влада на західноукраїнських територіях здійснювала нововведення у руслі політики будівництва соціалізму. На землях Східної Галичини було утворено шість областей — Львівська, Станіславська (пізніше Івано-Франківська), Волинська, Тернопільська, Рівненська і Дрогобицька. Нове життя будувалось адміністративними, вольовими методами. Приватна власність адміністративними методами перетворювалася на загальнодержавну. Було експропрійовано понад дві тисячі промислових підприємств, конфісковано понад мільйон гектарів землі, що належала поміщикам, монастирям, великим чиновникам. Земля передавалась безземельним та малоземельним селянам. 1940 р. почала здійснюватися колективізація. Безумовно, як і раніше в СРСР, провадилася вона передчасно, з порушенням принципу добровільності, з широким застосуванням репресій. Органами НКВС, мережа яких щільно вкрила весь край, були розгромлені всі політичні партії і громадські об'єднання, в тому числі і «Просвіти». Їх керівники і значна частина членів були названі «ворогами народу» і відправлені в тюрми. Арешту підлягали власники підприємств, адвокатських контор, банків, керівники кооперативних організацій, чиновники, священики, середні і великі землевласники. Серед заарештованих було багато студентів, вчителів та інших представників інтелігенції. Найпоширенішою формою репресій була депортація населення у внутрішні райони Радянського Союзу (Сибір, Казахстан), під яку підпало понад 1 млн. осіб.
«Радянізація» також супроводжувалась українізацією, яка мала показати місцевому населенню переваги радянського ладу у порівнянні з польською та румунською владою.
Ту ж мету ставили заходи, спрямовані на поліпшення соціального захисту населення. Але вони не йшли ні в жодне порівняння з тим способом життя, який був нав'язаний мешканцям Західної України радянським режимом.



  Напад гітлерівської Німеччини на СРСР та окупація нею Радянської України


Друга світова війна22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. На Україну була націлена група армій «Південь» під командуванням генерал-фельдмаршала Рунштедта. Йому протистояли Південно-Західний (командувач генерал-полковник М. Кирпонос) та Південний (командувач генерал армії І. Тюленєв). З перших же днів війни радянські війська зазнавали нищівних поразок через цілу низку причин. Головна з них полягала в тому, Й. Сталін сам намагався завдати удару по Німеччині, але Гітлер його свідомо чи несвідомо випередив. Радянські війська в Україні (як і на інших ділянках кордону з Німеччиною) були розташовані так, як звичайно це робиться перед наступом, коли готуються воювати на чужій землі «малою кров'ю». Військове керівництво не готувалось до оборони. Другою причиною поразки було те, що у військах панувала сувора система жорсткої централізації, управління і підкорення, що породжувало схильність до шаблонів і застарілих схем у веденні бойових дій і призводило до безініціативності командирів. Радянська армія мала безумовну перевагу над німцями не тільки в чисельності особистого складу та бойової техніки, айв її якості, але рівень відповідальності за її функціонування, вміння використовувати її в бою були на низькому рівні. Непідготовленість до оборони призвела до того, що радянське командування і в перші півроку війни намагалося перехопити ініціативу і перейти у вирішальні ний наступ, не рахуючись з об'єктивними причинами бойової обстановки. Такі 5 «пожежні» заходи призводили до катастрофічних втрат в особовому складі і бойовій техніці, хоча й затримували просування німецьких військ. Нарешті ще однією причиною була прихована ненависть значної частини радянських людей до тоталітарного сталінського режиму. Це спричинило в перші тижні війни випадки переходу зі зброєю в руках бійців Червоної армії (іноді цілими підрозділами) на бік ворога.
Усі ці причини далися взнаки вже в перші дні війни. Так, наприклад, 24 — 30 червня на Західній Україні в районі Броди—Дубно—Луцьк відбулася найбільша за масштабами танкова битва, де перша німецька танкова група чисельністю в 600 танків розгромила танкові корпуси Південно-Західного фронту, знищивши або захопивши 2648 радянських машин. Ці події визначили перебіг подальших подій. Радянські війська у липні-серпні були оточені в районі Умані, де в полон потрапило кілька десятків тисяч бійців. До середини серпня німці захопили Західну Україну і значну частину Правобережжя. 17 липня опинилися на ближніх підступах до Києва, оборона якого тривала понад два місяці. На півдні була оточена Одеса. У вересні 1941 р. німецькі війська прорвались у Крим і оточили радянську військово-морську базу на Чорному морі — Севастополь. 19 вересня, оточивши радянський Південно-Західний фронт, німці взяли Київ і захопили 665 тис. полонених, у жовтні — Одесу і Харків. Таким чином, у руках німців опинилася вся Правобережна Україна і більша частина Лівобережної. Неокупованими залишались лише східна частина Харківщини, частина Донбасу і Севастополь у Криму. Поразка німецьких військ під Москвою переросла у контрнаступ радянської армії на всіх стратегічних напрямках узимку 1941/42 рр. Це стосувалось і Південно-Західного напрямку під командуванням маршала С. Тимошенка, де були зосереджені Брянський, Південно-Західний і Південний фронти. Наступ в Україні передбачав розгром німців під Харковом і Красноградом, витіснення їх з Донбасу, удар на Павлоград і захоплення переправ через Дніпро в районі Дніпропетровська і Запоріжжя. Одночасно планувалось звільнити від німців Крим.
Події показали нереальність цих планів. Спочатку зазнала невдачі операція зі звільнення Криму. 26 грудня 1941 р. — 2 січня 1942 р. радянські війська здійснили Керченсько-Феодосійську десантну операцію і звільнили від німців Керченський півострів, але були зупинені на Ак-Монайських позиціях. Блокада Севастополя, розпочата німцями 30 жовтня 1941. р., не була ліквідована. 18 січня розпочався наступ під Харковом, але й він не досяг своєї мети і завершився лише утворенням Барвенківського виступу. Прорив до Дніпра виявився не під силу.
Однак сталінське керівництво вважало цілком реальною можливість закінчення війни 1942 р. З огляду на це на літню кампанію планувався новий наступ Червоної армії по всьому фронту. Частиною цього наступу мала стати Харківська операція з подальшим визволенням Лівобережжя та Кримська з перспективою після визволення Криму завдати удар на північ по німецьких тилах на Правобережній Україні. Саме сюди почали надходити найчисельніші резерви. Але й німці змогли укріпити свої позиції в Україні, плануючи влітку почати наступ на південній ділянці Східного фронту з метою захопити Кавказ та Сталінград і Нижнє Поволжя.
Недооцінка боєздатності ворога призвели до двох катастроф в Україні. Трагічно закінчилася спроба розгрому німців у Криму. 11-та польова армія німців під командуванням генерала Манштейна у травні 1942 р. розгромила війська Кримського фронту, що вдвічі переважали її, і оволоділа Керченським півостровом, захопивши тут 200 тис. полонених. Одночасно поразкою завершилась Харківська операція, розпочата 12 травня 1942 р. Вже 19 травня радянські війська, що наступали на цьому напрямку, були відрізані на Барвенківському виступі концентрованими ударами з півночі (6-та армія Ф. Паулюса) і півдня (1-а танкова армія Е. Клейста) вздовж Сіверського Дінця. До 29 травня опір оточених був зламаний. Німці захопили щонайменше 240 тис. полонених. 28 червня 1942 р. німці розпочали генеральний наступ на Сталінград і Кавказ, під час якого (22 липня 1942 р.) захопили останній населений пункт на сході України — місто Свердловськ Ворошиловградської області.


  Окупаційний режим в Україні


Друга світова війнаНімецькі окупанти, захопивши Україну, поводили себе як господарі, встановивши свій «новий порядок» — режим найжорстокішого терору і насильства.
На місцях було створено міські управи на чолі з бургомістрами й волосні управи, очолювані старшинами. В селах призначались старости, для підтримання порядку була створена поліція. Утворюючи «цивільне управління», німці взяли під контроль всі сторони суспільного життя. Практично на всій території, загарбаній, окупантами, у містах, центрах комунікацій функціонували військово-польові суди, комендатури, каральні загони (СС), таємна поліція (гестапо), служба безпеки (СД) та ін. Окупанти використовували й послуги місцевого населення. Новому режиму служили в основному ті, хто постраждав від сталінського режиму і бажав помститися, кримінальні елементи, або ті, хто не міг знайти іншого засобу існування. Таких було сотні тисяч. Саме з них формувалася в основному місцева цивільна адміністрація та поліція. Колабораціоністи активно використовувалися вермахтом у допоміжних частинах, а іноді і як солдати. З українців 1944 р. була сформована дивізія військ СС «Галичина», яка брала участь у каральних операціях, зокрема в придушенні Варшавського повстання восени 1944 р.
З моменту окупації в Україні широко розгорнулась пропаганда з метою нейтралізувати наслідки ідеологічної діяльності більшовиків. Через газети, плакати, інші пропагандистські матеріали вони розповідали правду про голодомор 1932—1933 р., насильницьку колективізацію, репресії в Україні, що справило на людей тяжке враження.
Одночасно окупанти обіцяли жителям окупованих територій аграрну реформу, вільний розвиток української культури, повернення полонених солдатів додому. Ці обіцянки іноді (в перші місяці війни) виконувались. У деяких місцях роздавався колгоспний інвентар. Де-не-де дозволялося працювати українським школам та культурно-просвітницьким організаціям за умови, що вони дотримуватимуться нацистської ідеології та лояльності до окупаційного режиму.
Але завдав українцям таких страждань, такого розмаху терору, у порівнянні з яким радянське минуле уявлялось безхмарним існуванням. На власній землі вони перетворились на людей «третього сорту». Їхнє життя регламентувалось різними наказами і правилами, порушення яких тягло за собою концтабір або розстріл.
Гітлерівський план «Ост» передбачав перетворення України на колонію, аграрно-сировинний придаток Німеччини з перспективою знищення або витіснення місцевого населення. Окупанти розпочали жорстокий терор проти мирного населення. Під час каральних операцій з використанням СС було знищено сотні сіл. Особливо жорстоко розправлялися окупати з євреями, масове знищення яких відбувалося в Києві (Бабин Яр), Харкові (Дробицький Яр), а також у Львові, Бердичеві, Одесі. Всього в перші місяці окупації жертвами нацистів стали 850 тис. осіб єврейської національності. Загалом за роки окупації в Україні загинуло майже 4 млн. мирних жителів і понад 1,3 млн. військовополонених, які утримувались у таборах, перетворених на фабрики смерті.
У Німеччину вивозилося устаткування, сировина, продовольство, твори мистецтва і навіть родючий чорнозем. На роботу у промисловості та сільському господарстві Німеччини було примусово вивезено 2,4 млн. працездатного населення, головним чином молоді, що перебувала там на становищі рабів.
Окупаційна влада прагнула налагодити роботу українських підприємств, електростанцій, залізниць. Робочий день тут тривав 12—14 годин, заробітна плата була мізерною. Оголосивши всі землі власністю рейху, німці не ліквідували колгоспів, їх вважали «общинними господарствами», «державними маєтками» з примусовою працею селян і передачею всього виробленого і вирощеного окупаційним властям.



  Рух опору в Україні


Нацистський окупаційний режим і його репресивний характер породили рух опору в Україні. У ньому чітко виділились два крила: комуністичне і націоналістичне. Однак поширення його відбулось не одразу.
Воєнна доктрина Радянського Союзу, яка передбачала тільки наступальні дії, вважала партизанську війну недоцільною. Але з початком війни ситуація змінилася. Організація боротьби в тилу ворога була покладена на місцеві партійні органи, які мали, діяти в тісному контакті з військовими та НКВС. Але ця робота велась поспішно, некваліфіковано. Тому вже в перші тижні окупації сотні непідготовлених до партизанської та підпільної боротьби груп були виявлені і розгромлені німцями або, не маючи зв'язку з керівництвом та будучи деморалізовані поразками Червоної армії, просто розходились по домівках. Не сприяла розгортанню радянського партизанського руху на початковому етапі і відсутність належної підтримки населення через дії самих партизанських і диверсійних груп, які за наказом командування проводили в тилу німців тактику випаленої землі, завдаючи цим шкоду не тільки німцям, але й кинутим напризволяще місцевим жителям, позбавляючи їх всіх засобів існування. В такому разі місцеве населення часто само допомагало німцям у боротьбі з партизанами. Внаслідок цих причин з 3500 підпільних, партизанських і диверсійних груп, що були організовані в Україні, до червня 1942 р. залишилося тільки 22.
Але в міру того, як набирав сили «новий порядок», встановлений окупантами, ситуація змінювалась. Терористичний німецький режим сам підштовхував українців до опору. Часто базою для створення партизанських загонів ставали радянські військові частини, що опинялися в оточенні, які згуртовували навколо себе місцевих жителів. 1942 р. почався процес об'єднання окремих партизанських загонів у з'єднання, які були очолені С. Ковпаком, О. Федоровим, О. Сабуровим, М. Наумовим. Головним чином ці з'єднання базувались у лісовій смузі Лівобережної України (Сумщина, Чернігівщина). Території, підконтрольні партизанам, дедалі збільшувалися. Часто вони самі переходили до наступальних дій, здійснюючи рейди на Правобережну і Західну України.
Радянський партизанський рух в Україні керувався з Москви. 1942 р. були створені Центральний штаб партизанського руху на чолі з П. Пономаренком та Український штаб партизанського руху, очолений Т. Строкачем.
Радянські партизани активізували свою діяльність 1943 р. У період Курської битви ними була проведена операція «Рейкова війна» — підрив ешелонів і залізничних мостів, що значно ускладнило німцям доставку підкріплень на фронт. Період найбільшого піднесення партизанського руху припав на початок 1944 р., коли радянські партизанські загони почали діяти на Правобережжі і Західній Україні. В українських містах діяло комуністичне і комсомольське підпілля. Підпільники і партизани знищували колабораціоністів та представників німецької окупаційної влади.
Інакше відбувалося становлення націоналістичного руху опору. ОУН намагалась зіграти у радянсько-німецькій війні роль третьої сили. Після смерті Є. Коновальця 1938 р. в ОУН відбувся розкол на радикальне крило, очолюване С. Бандерою (ОУН(б)), та помірковане на чолі з А. Мельником (ОУН(м)). Обидві фракції, хоч і неоднаковою мірою, орієнтувались на фінансову підтримку Німеччини, отримуючи до 1941 р. по 2,5 млн. марок щорічно від німецьких спецслужб.
Вже у перші дні війни на боці німців виступили сформовані за їх згодою прибічниками ОУН(б) розвідувально-диверсійні батальйони «Роланд» і «Нахтігаль», які розглядалися бандерівцями як ядро майбутньої української армії. Одразу ж після залишення Львова радянськими військами 30 червня 1941 р. керівники ОУН(б) оприлюднили «Акт проголошення відновлення Української держави» на чолі з прем'єр-міністром Я. Стецьком. Але відбудова української державності не входила в плани німців, що вбачали в Україні «завойовану російсько-радянську територію». Я. Стецько і С. Бандера були заарештовані і відправлені у концтабір, а територія Галичини і Волині була передана під юрисдикцію німецького тилового командування.
ОУН заздалегідь потурбувалася про організацію підпілля. Ще до початку війни на територіях, окупованих гітлерівцями, були сформовані так звані «похідні групи», що складалися як з мельниківців, так і з бандерівців. З початком війни вони просувалися слідом за німцями і в умовах безвладдя перших днів окупації намагались брати цивільну владу в кожному населеному пункті. Члени «похідних груп» були зорієнтовані на співробітництво з окупаційною владою, а в разі відмови останніх визнати незалежність України — розгорнути підпільну боротьбу під антисталінськими і антигітлерівськими гаслами. Врешті-решт, коли стало очевидним, що німці не бажають визнавати самостійності України, оунівці створили розгалужену підпільну мережу, що охопила не тільки міста і села Західної України, а й Наддніпрянської, зокрема у Дніпропетровській області, на Київщині, у Донбасі. Підпільники налагодили чіткий зв'язок між обласною, міськими, районними і місцевими групами, дотримуючись разом з тим суворої конспірації. Оунівці мали надію, що війна послабить і Німеччину, і Радянський Союз, і вони не зможуть перешкодити відродженню української державності.
Тривалий час націоналістична опозиція окупаційному режиму не мала у своєму розпорядженні збройних формувань. Перше з'єднання під назвою «Українська повстанська армія» створив у Поліссі представник уряду УНР в еміграції Т. Боровець (псевдонім Бульба), перекинутий на радянську територію 1940 р. За сприяння німців, що побоювались флангового удару радянських військ, оточених в районі Пінських боліт, Т. Боровець влітку 1941 р. сформував поліцейські підрозділи «УПА — Поліська Січ», що налічували у листопаді 1941 р. 6 тис. бійців. Вони переслідували частини Червоної армії, але разом з тим намагалися завадити німцям вивозити до Німеччини сировину і продовольство.
Одночасно протягом 1942 р. під егідою місцевих лідерів ОУН(м) і ОУН(б) також почали виникати збройні загони, що у жовтні 1942 р. утворили Українську повстанську армію. Але 1942 р. оунівці вважали, що СРСР безнадійно програв війну і тому зосереджували свої зусилля на боротьбі проти радянських партизанів і парашутистів і утримувались воювати з німцями (крім захисту місцевого населення). Лише у лютому 1943 р., щоб не залишитись осторонь антифашистського руху, було вирішено розпочати боротьбу з окупантами. Але вже у серпні 1943 р. на Надзвичайних зборах ОУН—УПА йшлося про збройне протистояння радянській владі на західноукраїнських землях.
Справа партизанського оунівського руху ускладнювалася тим, що певний час він не був єдиний. Переговори з Т. Боровцем про приєднання до ОУН—УПА не вдалися, і його «Поліська Січ» врешті-решт влітку 1943 р. була оунівцями роззброєна. Восени 1943 р. в результаті масової мобілізації молоді ОУН—УПА мала вже 40 тис. бійців, не враховуючи озброєного підпілля. Вона вела боротьбу на два фронти як проти німців, так і проти радянських партизанів. Одночасно загони УПА шляхом етнічних чисток проводили кампанію витіснення польського населення за межі українських етнічних земель. Лише 11—12 липня 1943 р. було спалено 60 польських сіл. У відповідь Армія Крайова (польські партизани, підконтрольні Лондонському емігрантському урядові) почала палити українські села. Внаслідок польсько-українського конфлікту, що перетворився на етнічну чистку, з обох сторін загинуло до 100 тис. людей мирного населення. У цілому антифашистський опір в Україні був роз'єднаний, і це не могло не відбитися на його ефективності, оскільки часто учасники опору свої сили витрачали на боротьбу одне з одним, а не проти спільного ворога.



  Визволення України 1943-1944 рр.


Після перемоги під Сталінградом радянське командування силами Південного, Південно-Західного та Воронезького фронтів почало визволення України від німецьких окупантів. Внаслідок проведення наступальних операцій до початку березня 1943 р. були звільнені північно-східні райони Донбасу і Харків (15 лютого 1943 р.). Однак сили ворога знову були недооцінені. Вважалося, що німецькі війська неспроможні до активних дій і скоро мусять відійти за Дніпро. Німецьке командування у березні 1943 р. завдало Червоній армії потужного контрудару з району Краснограда, внаслідок чого вона з великими втратами змушена була залишити Харків (16 березня 1943 р.) і відійти за Сіверський Донець.
Новий етап визволення України розпочався влітку 1943 р. після поразки німців у боях під Курськом. Під тиском переважаючих сил радянської армії німці змушені були залишити Харків і відступити з Лівобережної України за Дніпро. Восени 1943 р. почалося форсування Дніпра радянськими військами. 6 листопада був узятий Київ. Звільнення України від німецької окупації відбувалося за дуже важких умов. Радянські полководці прагнули подолати німецьку оборону за будь-яку ціну, кидаючи в лобові атаки на німецькі кулемети та інші вогневі засоби десятки тисяч солдатів. Їхнє невміння маневрувати силами призводило до величезної кількості марних втрат. Німецькі з'єднання зазнавали незначних втрат і, стримуючи радянські війська малими силами, відходили на нову, заздалегідь підготовлену лінію оборони, де останнім доводилося починати все спочатку.
На початку 1944 р. почалося визволення Правобережної України. У лютому була проведена Корсунь-Шевченківська операція, де потрапило в оточення значне угруповання вермахту. Однак його більшій частині вдалося вирватись з оточення через недбалі дії командувачів 1-м і 2-м Українськими фронтами Ватутіна і Конєва. Радянські війська у січні-березні 1944 р. оволоділи Житомиром, Бердичевом, Кіровоградом, Рівним, Луцьком, Кривим Рогом. Новий радянський наступ розпочався у березні 1944 р. і тривав до травня. Були звільнені Миколаїв, Одеса, Тернопіль, Кам'янець-Подільський, Кримський півострів. Під час проведення Львівсько-Сандомирської операції 27 липня 1944 р. був звільнений Львів, а пізніше Станіслав. Східно-Карпатська операція у жовтні 1944 р. завершила визволення України вигнанням німецьких та угорських військ із Закарпаття. Звільнивши Україну, радянські фронти продовжували бойові дії за кордонами СРСР, виганяючи окупантів із Східної і Центральної Європи, переможно закінчивши війну 9 травня 1945 р.


  Відновлення радянської влади на звільнених територіях


Населення звільнених районів радісно вітало радянські війська, оскільки сподівалося на серйозні соціально-політичні зміни. Однак надії на лібералізацію політичного режиму не виправдалися. З радянськими військами повертався і сталінський тоталітарний режим, що починався з пошуків «ворогів народу». Органи НКВС арештовували поліцаїв, представників адміністрації, призначеної окупантами. Проводились показові суди над військовими злочинцями.
Співробітництво з окупантами надто вільно тлумачилося радянською владою, «Пособниками» вважали всіх, хто мав будь-які контакти з окупантами, навіть тих, хто мав посвідчення особи, видане окупаційними властями. Жертвами розправ часто ставали випадкові особи. Підозри у співробітництві з гітлерівцями автоматично падали на всіх, хто перебував на окупованій території, у тому числі на дітей. Вони перетворилися в СРСР на громадян другого сорту.
Одним з найбрутальніших заходів радянської влади в останні роки війни були депортації цілих народів, звинувачених у співробітництві з окупантами. Так одразу ж після звільнення Криму за рішенням Державного комітету оборони у травні 1944 р. були виселені татари (238,5 тис). Така ж участь чекала на грецьке вірменське, а пізніше і болгарське населення Криму. Ще раніше, у 1941 р., з території України у східні райони СРСР були виселені німці, сотні тисяч яких проживали у південних областях України. У Кремлі дебатувалося навіть питання про масову депортацію українців, але через їх багатомільйонну чисельність організувати її було неможливо.


  Антибільшовицький опір у Західній Україні в 1944-1945 рр.


Із наближенням до території Західної України радянських військ ОУН—УПА розгорнули проти них збройну боротьбу, спираючись на німецьку підтримку, якою заручились ще у січні 1944 р. За домовленістю німці надали допомогу УПА зброєю, боєприпасами, спеціальним спорядженням. Керівництво УПА погодилося вести ар'єргардні бої з Червоною армією, щоб прикрити відступаючі частини вермахту в Карпатах. Тому взимку 1944—1945 рр. тут розгорнулися кровопролитні бої. На хвилі цього співробітництва з німецьких концтаборів були випущені С. Бандера, Я. Стецько і А. Мельник.
Починаючи з січня 1944 р., сили УПА стали чинити напади на військові підрозділи Червоної Армії. Під час одного з них 29 лютого 1944 р. був смертельно поранений командувач 1-м Українським фронтом М. Ватутін.
Боротьба між УПА і радянськими силами відзначалась надзвичайною жорстокістю з обох боків. Дотримуючись переконання «Хай би крові по коліна, якби вільна Україна», оунівці влаштували справжній терор проти осіб, які співробітничали або підозрювались у співробітництві з радянською владою. Не менш, жорстоко діяла й радянська сторона. Щоб підірвати соціальну базу УПА, загонами НКВС переодягненими в форму оунівців вівся терор, здійснювались провокації проти місцевого населення: спалювались населені пункти, використовувалась практика взяття і розстрілу заручників. На початку липня 1945 р. в Галичині діяло 156 груп НКДБ, що, видаючи себе за загони УПА, чинили терор над місцевим населенням.
Фактично радянська влада в Західній Україні існувала тільки у великих містах, у селах вдень було двовладдя, а ночами — всевладдя оунівців.


  Наука і культура України в роки Другої світової війни


Внаслідок окупації України її урядові, культурні і наукові установи були евакуйовані і функціонували на території інших республік. Було евакуйовано понад 70 українських вузів. Реалізації оборонних програм була присвячена діяльність Академії наук УРСР. Спеціалісти фізико-технічного інституту розробляли прилади для військової авіації, радіолокації, пеленгації. Інститут електрозварювання, очолюваний Є. Патоном, розробив метод автоматичного дугового зварювання під флюсом корпусів танків Т-34, що поліпшило їх міцність і якість.
Українські вчені розробили нові ефективні методи лікування поранених. Інститут клінічної фізіології на чолі з академіком Богомольцем створив багато нових препаратів. У Харківському інституті переливання крові були організовані пункти заготовки і консервування крові для передачі шпиталям.
Інститути історії, економіки, археології, мовознавства і літератури були об'єднані в Інститут суспільних наук. Історики видали роботу «Боротьба українського народу з німецькими загарбниками», серію брошур про народних героїв України, авторами яких були М. Петровський, К. Гуслистий та ін. Ці видання мали важливе значення для ідеологічної боротьби з ворогом.
В евакуації виходили українські газети, насамперед партійних органів: «Комуніст», «Радянська Україна», «Література і мистецтво». Твори патріотичної тематики друкувалися в журналах «Українська література», «Україна» та ін. Події війни відображались у творах українських літераторів, до яких належить «Творча сила народу» П. Тичини, «Народ безсмертний» М. Рильського, «Клятва» М. Бажана, «Україна в огні» О. Довженка.
Із України було евакуйовано понад 50 театрів, які продовжували свою діяльність у незвичних, непридатних умовах. Основна увага приділялась виступам у військових частинах та шпиталях.
Великого значення в роки війни набула кінодокументалістика. Спеціальні групи кінооператорів готували бойові кінозбірки про воєнні події. Велике значення мали документальні фільми О. Довженка «Битва за нашу Радянську Україну» (1943), «Перемога на Правобережній Україні» (1945). Українські кіностудії, евакуйовані до Середньої Азії, випускали патріотичні фільми. 1943 р. режисер Марк Донський поставив фільм «Райдуга», що здобув «Оскар».
Війна відображалась і в образотворчому мистецтві. Темою робіт українських художників став захист Вітчизни. Особливо сильне враження справляли плакати «В бій, слов'яни» і оригінальна серія «Гнів Шевченка — зброя перемоги» В. Касьяна, плакати І. Литвинського та інших художників.
Плідно працювали у роки війни українські скульптори. Так К. Діденко створив серію скульптурних портретів командирів партизанського руху С. Ковпака О. Федорова, С. Руднєва.
В іншому руслі розвивались культурні процеси на тимчасово окупованій території України. Німецькі окупанти, заграваючи з українським населенням, відновили діяльність УАПЦ, однак жорстко її контролювали.
В умовах окупації німці завдали непоправної шкоди культурному надбанню українського народу, знищуючи та вивозячи у Німеччину пам'ятки української культури.
Деякі діячі культури України стали співучасниками військових злочинів, здійснених німцями в Україні. Так, відомий український історик А. Оглобін, що обіймав посаду київського бургомістра, керував складанням списків київських євреїв, що підлягали розстрілу. До цих списків потрапили близько 34 тис. осіб. Саме він. підказав німцям, що доцільніше проводити масові розстріли в Бабиному Яру, а не в Голосіївському лісі, як планувалось. Він же перекладав на українську мову наказ «Всім жидам Києва», де говорилось про явку євреїв 29 вересня 1941 р.



  Втрати України у Другій світовій війні


Було зруйновано 714 міст і селищ міського типу, 28 тис. сіл, причому 250 з них були повністю знищені, а їх жителі страчені. Україна втратила понад п'яту частину населення: 3 млн. на фронтах і 5,5 млн. — в зоні окупації. Промисловість і сільське господарство перебували у стані розрухи. Лише прямі збитки народному господарству республіки становили 289 млрд. крб.
Надзвичайно ускладнювало ситуацію різке скорочення трудових ресурсів, особливо кваліфікованих кадрів. Це призвело до масового використання на важких роботах жіночої робочої сили. Не вистачало продовольства та найнеобхідніших промислових товарів.
 
додати

Комментарии 

 
+2 #31 каспер 2012-03-02 01:48 Цитирую макс:
кацапи козли СЛАВА УКРАЇНІ

героям слава
Цитировать
 
 
0 #30 Василь 2012-02-11 18:33 "Саме тоді, коли польські сили були майже розгромлені німецькими військами, Радянський Союз завдав удару Польщі зі сходу."
А я гадав, що Рядянский Союз увiйшов в Польшу пiсля вiйны, а не завдавав нiякого удару.. I навiть спочатку хoтiв пiдтриматы ii не дивлячись на договiр c Германiэю, але колы Францiя з Aнглiэю не пiдтрималы ii, Радянский Союз скосив поставки. Тому роблю вивiд по першим реченням- "факти притягнутi за вуха" читаты не буду..
Цитировать
 
 
0 #29 Витя Лиман 2012-02-05 00:16 Все молодці і УПА, и совети, воевали
за Україну. По суті рядовой сролдат Красной Армії і бандерівець боролись за свободу своїм сім'ям. Ето плохіє люд
и, що хочуть нас посварити. Мир бандерам і старим советам. Я сам бив советом, але Україну люблю больше, ніж СССР.
Цитировать
 
 
+5 #28 Богдан 2011-11-27 22:32 Кацапня в Україні до тепер почувається як сир в маслі. Доки українці не почнуть відчувати себе людьми, доти ми всі будемо рабами.Слава Україні Цитировать
 
 
-1 #27 fri_13 2011-11-27 16:08 Цитирую Гетьман:
Україна допомагала РОсії а як би ні то кацапи би хуї сосали!!!!!!!

А якби не Росія зараз - то більшість таких хохлів (я не маю на увазі нормальних українців) як ти - сосали би ви!!!

А якщо ви так ненавидите Росію, то нема чого їздити туди на заробітки!!!! Невже ваша охуєнна Україна не взмозі прогодувати своїх "патріотів"???
Цитировать
 
 
+4 #26 nice 2011-11-25 02:04 Где бы был весь мир, если бы не мы!!!!(украинцы , русские, белоруссы и все другие) Сейчас тупо о спорить о тех событиях… Каждый пытаеться перетянуть одеяло на себя, а ведь тогда об этом мало кто думал… Всех объеденяло одно желание победить, вернуться домо живым и увидеть своих родных. Разве не так? Цитировать
 
 
+3 #25 Андрей 2011-06-13 22:54 Цитирую бэбэбэ:
Цитирую Василь:
упівці кончені підорки, тіки й знали, що насрати та хуями вкривати радянську владу. пишу зі знанням справи, я сам українець


а що радянській владі потрібно було ж*пу лизати? радянська влада це купа обсосків,які тільки уміли знижчувать народ,добиватис ь успіхів у своїх брудних політичних справах ціною життя людей упівці мали ціль і йшли до неї,вони БОРОЛИСЬ за нашу свободу,а не тільки 'хуями вкривати радянську владу'
Я не поддержываю ни упа ни комуняк,что одни что другие растреляли много людей !
Цитировать
 
 
+9 #24 макс 2011-06-05 18:05 кацапи козли СЛАВА УКРАЇНІ Цитировать
 
 
+3 #23 бэбэбэ 2011-05-20 23:20 Цитирую Василь:
упівці кончені підорки, тіки й знали, що насрати та хуями вкривати радянську владу. пишу зі знанням справи, я сам українець


а що радянській владі потрібно було ж*пу лизати? радянська влада це купа обсосків,які тільки уміли знижчувать народ,добиватис ь успіхів у своїх брудних політичних справах ціною життя людей упівці мали ціль і йшли до неї,вони БОРОЛИСЬ за нашу свободу,а не тільки 'хуями вкривати радянську владу'
Цитировать
 
 
+5 #22 тёма 2011-04-27 00:25 Цитирую Олег:
Друга світова війна назавжди залишила не заліковну рану мільйони вбитих поранених покалічених хай назавжди в памяті залишиться спогад про ці роки бо поки є помять є надія що це не повториться

согласен
Цитировать
 

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить




...