Головна Історія України Еволюція
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу

Это интересно

загрузка...
Сейчас 75 гостей онлайн

Еволюція людини і найдавніших цивілізацій на території України

Поява людини і первісних форм співжиття до бронзового віку.


Коли льодовики танули, на поверхні землі, звільненій від льоду, зароджувалося життя: з'являлися флора та фауна. Вони не були подібні до сучасних. Ліси кедрів, ялин, смерек, сосен вкрили територію України. Сибірський носоріг, печерний ведмідь, печерний лев, мамонт, бізон, гігантський олень — це головні представники фауни тих часів. Тоді ж на території України з'явилась і людина. Довгий час у науці панувала думка, мовляв, в Україні людина з'явилася значно пізніше

Неандертальська людина, ніж у Західній Европі, і що в Україні не було палеоліту. Тому перша знахідка палеолітичних знарядь разом із кістками маонтів, відкрита на території України в 1871 р. Ф. Камінським біля села Гонців на Полтавщині, справила велике враження в наукових колах. Після того на території України було зроблено багато знахідок того ж роду. Палеоліт поділяється на кілька періодів, які позначаються за назвами тих місцевостей, де вперше було їх знайдено. Найдавніша палеолітична доба — Шельська характеризується масивними кам'яними ручними рубилаши. Датується вона приблизно 200 000 років до Хр., коли, між періодами двох зледенінь, було в Европі тепло. Деякі археологи, як от Шовкопляс, Я. Пастернак, відносять до Шельської доби знахідки біля с. Лука-Врублевська в Подністров'ї. Інші археологи, серед них В. Щербаківський, А. Л. Монгайт вважають речі Луки-Врублевської пізнішої доби.
Більше матеріялів про людність України стосуються наступної доби — Ашельської. Вона збігається з наступом на Україну льодовика. Зникають теплолюбні тварини, людина шукає захисту від холоду в печерах, гротах. Вона полює на звірів, м'ясо яких споживає, а з шкір робить одяг. До цієї доби на Україні належать стоянки на Дніпрі, в урочищах Круглий, Ненаситець, у с. Буремка, на Сулі. Наступна доба — Муст'єрська, що датується біля 100 000 років до Р. X., припадає на найбільше зледеніння в Україні, з тварин живуть мамонти, шерстисті носороги, зубри, дикі коні, північні олені, ведмеді, гієни тощо. До цієї доби стосується вже багато пам'яток перебування людини в Україні. В. М. Щербаківський вважав, що людина з'явилася в Україні тільки за Муст'єрської доби. Територія, де перебувала людина, дуже обширна: на південь від Десни, до Сіверського Дінця. Пам'ятки перебування людини знайдено в Чернігівщині, на Дніпрі (Кодак, Запоріжжя), на Волині (Житомир), у Галичині (с. Касперівка) тощо. Вдосконалюється техніка обробки каменю, ручні рубила замінюють конечники, скребла. Вживають також кістки тварин як голки. До цієї доби належить найбільше відкриття, яке зробило будь-коли людство: вміння здобувати вогонь. Глиняного посуду ще не було, і людина використовувала для варення черепи тварин. До цієї доби належать житла людини в землянках. Так, у Києві на Кирилівській вулиці знайшрв археолог В. Хвойка селище з землянками та рештками 70 мамонтів. Решток людини цієї доби не знайдено в Україні, але у Криму, в печері Кіїк-Коба, серед крем'яних знарядь муст'єрського типу та кісток тварин знайдено такі рештки; руку та кістки дитини. Типом ця людина належить до «неандертальського». Неандертальська людина була невелика на зріст, присадкувата, з низькочолим черепом, великими надбрівними дугами. Можливо, вона ще не володіла розчленованою мовою. Але ця людина вже відчувала існування вищої сили, що керує життям, і намагалася привернути до себе її увагу та прихильність. Так постали складні магічні заходи. До цієї доби стосуються й початки вірувань у містичних предків людини, «тотеми». Таким предком могли бути тварини, рослини, камені тощо. Пережитки цих тотемічних уявлень збереглися до наших часів у мистецтві, в байках, казках, піснях. За цієї доби вперше констатовано ритуальні поховання мерців, здебільшого в самих селищах. При покійниках ставили їжу та різне знаряддя. 
В Україні дуже багато знахідок пізнішого палеоліту (епохи: Оріньякська, Солютрейська, Мадленська). Крім гротів та печер, людина мешкає в житлах типу куреня. Стіни їхні обставлено кістками мамонтів — іклами та лопатками — і вкрито шкурами тварин. Починаючи з Муст'єрської доби, як сказано вище, в пам'ятках палеоліту знаходять багато вказівок на існування віри людини у вищу силу. Взагалі Мізинська стоянка, досліджена Ф. К. Вовком, Л. X. Чикаленком та іншими видатними археологами, дає дуже багато. Серед величезного числа виробів з каменю та кости заслуговують на особливу увагу фігурки пташок, вкриті геометричним орнаментом, браслети з ікол мамута й інші різьблені речі. За доби палеоліту населення України мало багато спільного з населеяням Західньої Європи — південної Франції, Піренеїв, Швайцарії, Баварії: і антропологічним типом, і технікою знарядь, і побутом, і мистецтвом, і релігійними поглядами. З другого боку, можна спостерігати чимало рис, які з палеоліту збереглися в мистецтві України (порівняти орнаменти Мізиня з українськими вишивками тощо). „Культурна єдність з 100 тисяч років до Р. X.— найкращий довід европейського походження культури і фізичного типу українського народу», — пише проф. П. Курінний.” З другого боку, важливе те, що з палеоліту оформлюється дві групи європейських культур: одна охоплювала північну Німеччину, Польщу, північні землі Східньої Европи, друга розгорталася на південних землях Европи від Піренеїв, південної Франції, Швайцарії, Чехії, Білоруси, України. Так з палеоліту зароджується розподіл культур північної та південної.
Мезоліт Палеоліт відділяє від неоліту — новокам'яної доби — мезолітична доба. Вона припадає на перші тисячоліття після останнього зледеніння. Населення цієї доби жило переважно полюванням з лука на дрібних тварин та птахів і рибальством. Відповідно до цього змінився характер кам'яних знарядь, їх робили дуже дрібними — «мікролітами» — для насаджування на стріли, для вставляння у списи, гарпуни. Найбільш характеристична для України Свідерська культура. Великий інтерес мають знайдені в 1936 р. та 1938 р. петрогліфи в Мелітоігільському районі, біля с. Терпінне — коло Азовського моря. Там на скелях знайдено декілька сот, видряпаних рисунків тварин — биків, коней, хижаків, мамута — та рисунків лінійно-геометричного характеру. Біля с. Терпінне багато мікролітів. Ця знахідка свідчить що життя не припинялося на Україні від палеоліту до неоліту.

Неоліт («неос» — новий, «літос» — камінь). («неос» — новий, «літос» — камінь). Не тільки техніка кам'яних знарядь дає підстави відокремити нову добу від попередньої. Зміни полягали в зовнішніх умовах життя. Змінився клімат, льодовики відступили на північ, на Україні стало м'якше, тепліше. Північна флора наблизилася до сучасної. Змінилася й фавна. У зв'язку з зміною зовнішніх умов змінився побут людини. Вона не мала потреби, як раніше, ховатися в печерах. З'являються наземні будівлі. Здебільшого вони не стояли окремо, а з них складалися села. Головними ознаками в галузі виробництва з каменю бути: пиляння, шліфуванця та свердління. Ці винаходи дали можливість людині значно збільшити асортимент знарядь. З'являються різного типу сокири, мотики, тесла, долота, ножі, наконечники списів. Велике значення мало винайдення лука з стрілами Його широко вживали — знаходять силу стрілок різних форм. Полювання на диких тварин було довгий час головним заняттям людини і джерелом її існування. За допомогою лука з стрілами, різного роду пасток людина полювала на оленів, диких коней, вовків, зайців. У повноводних річках було багато риби, і рибальство було дуже поширене. Вживали для рибальства сіток, неводів, кидали гарпуни, ловили вудками. Біля 6-7 тисяч років тому людина почала виробляти посуд з глини. Спочатку посуд робили з грубими стінками. Згодом посудові надають гарних форм, прикрашають орнаментами. На вогких ще стінках посуду паличками, кістками, навіть пальцями виводять різні орнаменти: смужки, ялинки, хрести. Ганчарство внесло велике полегшення в побут людини. Вона могла варити їжу, зберігати воду. За неолітичної доби людина опанувала ткацтво. З'являються перші примітивні варстати, виробляють тканину з вовни, з волокнуватих рослин, спочатку типу рогож, а потім дедалі більше вдосконалені. Відбитки тканини зберігаються на глиняному посуді — як орнамент. Велике значення для розвитку і еволюції людини мало приручення тварин. Неолітична революція – поступовий перехід від привласнюючої до відтворюючої економіки. Першою свійською твариною був собака, який легко піддався одомащнюванню. Пізніше було приручено корову, свиню, овечку. Скотарство стало значною галуззю господарства. Наприкінці неоліту людина почала обробляти землю: копати мотиками з каменю, сіяти, жати кам'яними серпами. Зерно мололи кам'яними зернотерками. Сіяли пшеницю, ячмінь, просо. Уся хліборобська праця лежала на жінках. За неолітичної доби відомо чимало будівель на плотах, на озерах та річках, а також на палях, які вбивали в дно річок та озер. На них будували мости з халупами. Такі будівлі відомі на Поліссі, на Волині, на Поділлі.

За часів неоліту почали споруджувати човни. З великого стовбура дерева випалювали середину, вигладжували її сокирами з каменю, залишаючи одну-дві перегородки. Зароджується обмін, починаються впливи різних культур. В Україні знаходять вироби з кам'яних порід, яких нема в тій місцевості. Так — камінь з Волині, Вірменії або Карпат на Наддніпрянській Україні. За цей час можна спостерігати на Україні культурні впливи різних країн. 

Шириться мистецтво, але в ньому зникають реалістичні відображення тварин, мабуть у зв'язку з тим, що полювання на диких тварин перестало відігравати таку велику роль, як за часів палеоліту. 
Можна докладніше уявити собі релігію людини. Поширюється культ жінки, жіночого божества. У похованнях видно вже певний ритуал. Покійника часто скорчують, навіть зв'язують. Його посипають червоною вохрою, що символізувало трупоспалення. З покійником ховають зброю, прикраси, їжу в горщиках — усе, що йому потрібно на тому світі. Людина неоліту вірила в те, що життя людини не припиняється з смертю на землі. Люди неоліту жили родовими групами, об'єднаними особою жінки-матері, бо діти, з-за відсутности постійних шлюбів, не знали батьків, і спорідгієння велося за розрахунком зв'язків з матір'ю. Так утворився лад, в якому жінці належало першенство в житті групи: матріархат. Матріархат відбився на релігійних уявленнях, на культі богині-матері. Взагалі за неоліту зайшло так багато змін у побуті людини та в її фізичній будові, що антропологи припускають появу нової раси в Європі і, зокрема, в Україні. Раса, яка змінила неандертальську, кроманьйонська.


 

ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА 

Найбільш відомі ранні землеробські племена на території сучасної України пов'язують з так званою трипільською культурою, що розвинулася у долинах Дністра, Бугу і Пруту, сягнувши згодом Дніпра. У період свого розквіту між 3500 та 2700 рр. до н. е. трипільці жили великими селами по 600—700 чоловік. Вони, як правило, мешкали у довгих та вузьких спільних оселях, де кожна сім'я займала власну, розгороджену на кімнати, частину житла з окремою глинобитною піччю. Родовід вони вели по лінії батька. Орнамент на череп'яному посуді, що являв собою поєднання характерних плавних візерунків жовтого, чорного й білого кольору, свідчить про магічні ритуали та віру в надприродні сили, що панували в культурі трипільців. Проте ця культура мала й свій практичний бік. Перший на Україні механічний пристрій — свердло для пророблювання отворів у камені та дереві — з'явився у людей трипільської культури. Велике значення мало впровадження дерев'яного плуга, завдяки чому землеробство стало більш надійним, ніж мисливство, способом добування поживи. Ще одним нововведенням, ймовірно, запозиченим із Азії, було застосування першого металу — міді. Сьогодні мало що відомо про занепад трипільської культури. Як припускають археологи, зростання населення штовхало трипільські племена до переходу на нові негостинні землі. Деякі з них просувалися вглиб степів, а ті, що жили в долині Дніпра, йшли на північ, у непрохідні ліси Полісся й далі. На 2000 р. до н. е. трипільська культура як виразне ціле перестала існувати. Частину трипільців підкорили й асимілювали войовничі степові племена, решта знайшла захист у північних лісах. Добу неоліту і, зокрема, Трипільську культуру новіші дослідники пов'язують з українським народом.

Розклад первіснообщинного суспільства в епоху бронзового і на ранніх етапах залізного віків.

Перший метал, який почали вживати на Україні, була мідь. Перші вироби — невеликі сокири або долота — знаходили вже в пам'ятках Трипільської культури, але це було дуже рідко. Приблизно біля ІІІ тисячоліття до нашої ери на території Европи з'являються нові 
поселенці: народ, який опанував усю ту територію, де розгорталася Трипільська культура. Цей народ з культурного погляду стояв нижче від трипільців. Він неребував у стадії скотарства і ще не знав рільництва, але був міцніший, войовничіший, ніж трипільці. Він подолав їх і приніс із собою вміння обробляти мідь. На території Донеччини, в районах Луганська, Бахмута, були родовища міді. Там археологи відкрили рештки первісних шахт, печей для топлення міді у вигляді глибоких ям у землі, викладених глиною. Знаходять також матриці, в яких виливали різні предмети з міді: наконечники списів, стрілки, сокири, ножі, прикраси. Металеві вироби дуже поволі завойовували місце у вжитку людини. Вони були дорогі, їх важко було виробляти. Тому довгий час, разом з металевими виробами, вживали також кам'яні, при чому на форми кам'яних сокир та наконечників списів впливали форми металевих, і найкращі зразки кам'яних знарядь з'являються якраз за часів початку вживання металів. Чиста мідь не тривка, тому дуже рано до неї почали додавати оливо, і цей сплав зветься бронзою. Бронза дуже добрий, ковкий метал. Нове населення, з яким прийшли мідь та бронза на Україну, принесло з собою нові форми поховань. Своїх мерців воно ховало у скорченому положенні, часто у великих кам'яних склепах, катакомбах. Здебільшого їх посипали червоною вохрою. Над могилами насипали високі кургани. Для цієї Культури характеристична кераміка:. невеликі глечики, прикрашені «шнуровим» орнаментом. Пам'ятки цієї культури пов'язують Україну з передньою Азією, Кавказом, а також з Егейською культурою та Західньою Европою: аналогічні пам'ятки знаходять в Італії, на островах Середземного моря 
 

Кіммерійці

Хронологічно культура кимерійців датується 1500 до 700 р. до Р. X. 1500 і 1000 рр. до н. е. людина опанувала просту, на перший погляд, техніку їзди верхи. Кіммерійці — перші кочові вершники, що з'явилися в Україні, є також і першими її жителями, назва яких дійшла до нас. Не хто інший, як Гомер, оповідаючи у своїй «Одіссеї» про північне узбережжя Чорного моря, називає його «землею кіммерійців». Це, напевно, і є найдавніша писемна згадка про Україну. Але нічого, крім назви людей, що населяли землі, які в ті часивважалися похмурим краєм світу, Гомер не говорить про кіммерійців. Багато вчених тримаються думки, що кіммерійці вийшли із своїх прабатьківських земель у нижньому Поволжі, перекочували низовинами Північного Кавказу й десь близько1500 р. до н. е. з'явилися на Україні. Проте інші відкидають гіпотезу про міграцію й стверджують, що кіммерійці були корінним населенням України. Так чи інакше, кіммерійці населяли межиріччя Дону й Дністра аж до 7 ст. до н. е. Трохи згодом, під натиском інших кочовиків зі сходу, вони відійшли до Малої Азії. Вичерпний аналіз небагатьох наявних нині джерел схиляє істориків до цілого ряду висновків стосовно цих «споживачів кобилячого молока», як їх називали греки: 1) кіммерійці були першими на Україні скотарями, що перейшли до кочового способу життя; 2) вони опанували мистецтво їзди на конях і їхнє військо складалося з вершників; 3) завдяки контактам із майстерними оброблювачами металів на Кавказі вони започаткували на Україні добу заліза; 4) зростання ролі кінних воїнів зумовило занепад великих родів і виникнення військової знаті.

 

Таври

До складу багатоплемінного скіфського світу входили також нескіфські племена, наприклад таври («таврос» — віл, бик) — дикі племена Криму. Самі таври свій родовід виводили з Єгипту, від биків, на яких орав єгипетський бог Осиріс. Бик був священним тотемом таврів. Можливо, під їхнім впливом на деяких монетах сусіднього Херсонеса з одного боку зображалася цариця міста, а з другого — напів-жінка, напів-корова. Таври вклонялися божественній діві на ім'я Орсилоха, яка була богинею полювання, тому греки називали таврів улюбленцями Діани — богині полювання. Тільки це плем'я промишляло не на тварин, а на людей. За повідомленням Геродота, таври приносили діві в жертву як тих, хто зазнав корабельної аварії, так і чужоземців, захоплених ними в морі.
За свідченням римського історика Амміана Марцелліна, вшановуючи богів людським жертвоприношеннями й приносячи прибульців у жертву Діані, яка в них називається Орсилохою. Незавидна доля спіткала таврів, цей агресивний народ: вони були частково знищені, а частково асимільовані кримчаками-татарами.
Пізніше тавро-скіфами візантійські автори називали русичів, і не в останню чергу через вчинювані ними вбивства іноземців.

 

Скіфи

 

СкіфиСкіфи, які на початку VII ст. до н. е. з'явилися в українському степу, не лишилися поза увагою більш розвиненої Середземноморської цивілізації, про що свідчать такі слова із Старого заповіту: «Ось іде народ із північної країни, держить лук і короткий спис, жорстокий він! Вони не зжаляться! Голос їх реве, як море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна людина... народ здалеку... народ давній... мови якого ти не знаєш... сагайдак його, як відкрита домовина, всі вони люди хоробрі... він зжере твоє жниво і хліб твій, знищить синів і дочок твоїх, зжере овець і корів твоїх, зжере виноград твій і смокви твої і зруйнує мечем міста твої». Розоривши багато країн Близького Сходу, скіфи нарешті осіли у степах Північного Причорномор'я, створивши перше на терені України велике політичне об'єднання. У 5 ст. до н. е. «батько історії» грек Геродот відвідав Скіфію й описав її населення. Це, без сумніву, були індоєвропейці, представники іраномовних кочовиків, що тисячоліттями панували у Євразійських степах. Геродот описав кілька типів скіфів. На правому березі Дніпра мешкали скіфи-орачі — землеробські племена, що були корінними мешканцями цього краю і, напевно, взяли собі назву від кочовиків, котрі їх підкорили. Деякі історики вважають, що вони були предками слов'ян. Політична влада зосереджувалася в руках «царських» скіфів — кочовиків, що вважали себе найчисленнішими й найкращими і змушували інших скіфів та нескіфські племена України сплачувати їм данину. Мали велике, добре озброєне й дисципліноване кінне військо. Щоб розвивати в собі войовничі інстинкти, скіфські воїни мали звичай пити кров першого вбитого ворога, робити з ворожих черепів прикрашені золотом і сріблом чаші, знімати скальпи. Безжалісні до ворогів, ці кочовики були відданими в дружбі, яку цінували понад усе. Скіфське суспільство було значною мірою дитям своєї епохи. Родовід ішов по батьківській лінії, майно ділилося між синами, а полігамія була нормальним явищем. Разом із 
померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодших жінок. Як свідчать розкішні поховання скіфських царів у курганах, що й досі трапляються в українських степах, багаті могили племінної знаті й водночас убогі могили простих людей, суспільно-економічне розшарування стало досить помітним явищем серед «царських» скіфів. Крім награбованого у війнах, основним джерелом багатств для них слугувала торгівля з грецькими колоніями у Причорномор'ї. Своїм торговим партнерам скіфи пропонували збіжжя, віск, мед, хутра, рабів. За це вони отримували вина, ювелірні вироби, інші предмети розкошів, до яких у них уже розвинувся великий апетит. Про це свідчать своєрідні прикраси, надзвичайно оригінальне за своїм стилем декоративне мистецтво з характерними для нього мотивами тваринного світу. Воно з великою майстерністю відображає пластику оленів, левів, коней, що вражають граційністю й красою. За доби скіфів Україна стала важливою, хоч і віддаленою частиною античної цивілізації Середземномор'я. Через грецькі колонії у Причорномор'ї скіфи ввійшли у контакт із грецькою цивілізацією й навчилися цінувати її. Водночас контакти зі світом Середземномор'я втягували скіфів і в його конфлікти. У 513 р. до н. е. величезне військо перського царя Дарія захопило землі нинішньої України. Проте, вдавшись до стратегії «спаленої землі», скіфи змусили його ганебно відступити. Наприкінці V — початку IV ст. до н. е. скіфи пішли на захід і підкорили фракійців на Дунаї. Ця перемога виявилася для них зовсім непотрібною, бо віч-на-віч Скіфизвела їх із Філіппом Македонським, батьком Александра Великого. У 339 р. до н. е. македонці завдали страшної поразки кочовикам. Приблизно через 100 років більшу частину скіфів завоювали й асимілювали сармати — інше могутнє плем'я кочовиків зі сходу. Тільки залишкам удалося сховатися в Криму, де їхні нащадки прожили до 3 ст. н. е. У чому ж причини загибелі скіфського світу?
Всі спроби персів, греко-македонян і римлян завоювати волелюбних скіфів закінчувалися поразкою. Колоністи були меншістю серед численних і войовничих племен. Крім того, у військовому мистецтві степовики не тільки не поступалися прибульцям, але й у чомусь їх навіть переважали.
Взагалі війна в степах для осілих культур і цивілізацій була небезпечною справою. Імператор Август якось порівняв війну з родичами скіфів — сарматами — з неекономною риболовлею золотою вудкою. Максимум, чого змогли досягти перси, греки і римляни — створити фортеці, опірні пункти, форпости.
Значно вдалішою виявилася культурна експансія античного Мистецтва.
Як зазначають дослідники, скіфи являють собою унікальний серед усіх кочівників світу приклад легкого засвоєння звичаїв своїх осілих сусідів. 
Все це їх, зрештою, й згубило.
Греки, а слідом за ними й римляни, на практиці реалізували; установки підступного плану китайського радника Лю Цзина, спрямованого на підкорення кочівників імперській владі


Китайська стратегія «хецинь» — «п'ять спокус» — передбачала для варварів таке:
1. Дати їм (кочівникам) тканини та колісниці, щоб зіпсувати; їхні (кочівників) очі.
2.Дати їм смачну їжу, щоб закрити їм роти.
3.Потішити їх музикою, щоб заткнути їм вуха.
4.Побудувати величні будинки, сховища для зерна й подарувати рабів, щоб заспокоїти їх.
5.Підношення багатих дарів та особлива увага до тих кочових племен, які приймуть китайський протекторат.
Сюди ж слід додати довготривалу стратегію залучення номадів до конфуціанства, змішані шлюби та цілеспрямоване споювання.

Найголовнішим наслідком контактів між скіфами та греками стала еллінізація скіфського етносу, втрата ним традицій предків. По-перше, скіфи в масі своїй перейшли до осілості і поступово відійшли від суворого кочового побуту, а разом із тим утратили свою войовничість; військова міць скіфів була ослаблена. Греки прищепили скіфам прагнення розкоші та комфортного способу життя.

По-друге, під впливом античних народів у скіфів почався розпад родового ладу. Комерціалізація життя сприяла прискоренню процесу майнового розшарування. Відповідно ослабли родоплемінні зв'язки.
Внаслідок змішаних шлюбів скіфи еллінізувалися, а греки, навпаки, варваризувалися.
Міграція скіфів до Греції також сприяла еллінізації скіфської культури. Але якщо прості скіфи потрапляли до античних міст-держав переважно як раби, то еліта вирушала в Грецію вивчати науки. В Афінах поліція набиралася із скіфських рабів (на переконання греків, тільки варвари-раби могли виконувати ганебні для кожної вільної людини поліцейські обов'язки; античну людину, поза сумнівом, шокував би сучасний конкурс до лав міліції).
Греки, хоча й розглядали скіфів як варварів і дикунів, водночас досить високо цінували досягнення скіфської культури. Не випадково Афіни, тодішня культурна столиця світу, зарахували до семи наймудріших людей світу Анахарсія, вихідця із Скіфії, із загадкового міста Метрополіса під Борисфеном. Саме йому приписували греки винайдення гончарного круга та двозубого якоря. Однак, судячи з усього, скіфський мудрець почувався в Афінах так само, як особа «кавказької» або, можливо, української національності в сучасній Москві.
Крім того, схоже, Анахарсій помітно стидався свого варварського походження. Оповідають, що, коли один афінянин докоряв його в тому, що він скіф, Анахарсій начебто відповів йому: «Мені ганьба моя Батьківщина, а ти ганьба своєї Батьківщини». Інший його вислів, звернений до афінян, ще більш промовистий: «Багато чого пройде повз вас, якщо ви будете прискіпуватись до чужої мови, не бажаючи зрозуміти сказаного». На статуї Анахарсія було зроблено напис: «Приборкуй язика, черево та плоть».
Серед інтелектуальної еліти Стародавньої Греції та Риму певний час навіть існувала мода на все скіфське. Були періоди, коли в Греції та Римі існувала справжня «скіфоманія». Численні 
античні автори, наприклад стоїки, критикуючи розбещені звичаї античного міста, безперечно симпатизували скіфським порядкам.
Простоту звичаїв і дитячу наївність у скіфів помічає Геродот. Інший античний автор Ефор (405—330 роки до н. є.) у своїй «Історії» звеличує скіфів у моральному та соціальному планах, незважаючи на те, що жінки, діти та майно в скіфів були спільними, й захоплюється їхнім розміреним способом життя.
І все ж неприязнь греків до «скіфських варварів» виявилася набагато сильнішою. Плутарх навіть написав спеціальний твір «Про злопідступництво Геродота», у якому докоряв того за симпатії до варварів.
Для розкладу традиційної скіфської моралі використовувалися також чужоземні (на сьогоднішній лад — нетрадиційні) релігійні культи. В часи Геродота скіфи ще уникали запозичувати, чужоземні звичаї, зокрема еллінські. Але давно минули часи, коли скіфи вбивали кожного, хто хотів завести іноземні звичаї або навіть просто поспілкуватися з еллінами. (Анахарсіса вбив його брат за поклоніння грецькій Деметрі-Кібелі — матері богів, суворій богині, яка вимагала від своїх адептів самозречення, аж до кастрації. Інший таємний прихильник грецької релігії, скіфський цар Скіл, імітуючи осаду грецького міста, потайки відвідував містерії і був викритий своїми одноплемінниками за допомогою хитрих греків, заплативши кров'ю за інтерес до грецької релігії.)
Іншим ефективним засобом, який використовували греки для боротьби з варварами, був алкоголь. Йдеться про цілеспрямоване та безсоромне споювання кочівників. Вина імпортувалися з Греції та її причорноморських колоній. У другій половині VI — V століття до н. є. у Скіфії було популярне хіоське вино, в V — III столітті до н. є. — фасоські, синодські та гераклейські вина.
Греки змішували виноградне вино з водою в пропорції 1: 3 (не на користь вина!). Скіфське пияцтво було притчею во язицех і посміховиськом у еллінів. Мудрець Анахарсій, що був скіфом за походженням і вважався греками одним із наймудріших людей світу, говорив: «Лоза приносить три грона: гроно насолоди, гроно сп'яніння та гроно відрази». А на запитання, як не стати п'яницею, відповідав: «Мати перед очима п'яницю в усій його огидності».
Те, що моральний занепад скіфського етносу стався під безпосереднім культурним впливом еллінів, розуміли й самі елліни. Так, античний географ Страбон стверджує, що саме спосіб життя еллінів викликав погіршення родоплемінної моралі степових племен. Інтенсивні контакти з греками потягли за собою помітну «зіпсованість» степових звичаїв. «Із часів знайомства з морем, — писав Страбон про скіфів, — почали розбійничати, переймати в чужоземців розкоші та спекуляцію, хоча це, ймовірно, і сприяє пом'якшенню дикості, однак псує звичаї та на місце простодушності ставить лукавство».

 

Сармати.

 

СарматВід 2 ст. до н. е. до 2 ст. н. е.. у степах Північного та Східного Причорномор'я панували сармати, які прийшли з Волги. Спочатку вони мирно змішувалися з такими ж іраномовними скіфами, а також греками, що жили у Північному Причорномор'ї. Проте під тиском ворожих племен зі сходу 
сармати ставали дедалі агресивнішими. Зрештою вони підкорили скіфів, поглинувши у своїй масі велике число простого люду. Як і всі кочові володарі українських степів, сармати становили не єдине однорідне плем'я, а слабо пов'язаний союз споріднених і часто ворогуючих між собою племен, таких як язиги, роксолани та алани. Кожне з цих сарматських племен прагнуло до панування на Україні. Оскільки намагання ці співпали з тривалими й всеохоплюючими переміщеннями племен, що називаються Великим переселенням народів, і оскільки Україна знаходилася у центрі цих безладних міграцій, сармати часто суперничали з іншими племенами та, бувало, навіть поступалися їм владою. Нарешті, у II ст. н. е., їх остаточно знищили страшна навала гуннів зі сходу, наскоки германських готів і вперта оборона римлян на заході. З наявних нині розрізнених даних про сарматів випливає, що за своїм зовнішнім виглядом і способом господарювання вони нагадували скіфів, а також інших іраномовних кочовиків. Один сучасник так описував аланів: «Вони високі на зріст, вродливі й світловолосі, а лють в їхніх очах вселяє жах». Носили вони довгі просторі штани, шкіряні камізельки, взуття з м'якої шкіри та шапки. Основними продуктами харчування були м'ясо, молоко та сир. Жили вони у шатрах, що напиналися на дво- чи чотириколісні вози. Особливо вражає у сарматів та велика роль, яку відігравали в їхньому суспільстві жінки. Переказуючи легенду, за якою сармати походять від союзу амазонок зі скіфами, Геродот повідомляє, що сарматські жінки жили, як колись амазонки: вони полювали верхи, брали участь у війнах нарівні з чоловіками, а також одягалися, як чоловіки. Дані археології свідчать про те, що сарматських жінок часто ховали разом зі зброєю і що вони нерідко виконували функції жриць. Коли війна не могла задовольнити всіх матеріальних потреб, сармати торгували. їхні каравани мандрували у найдальші краї, з яких везли до Танаїсу — сарматської столиці, розташованої на р. Дон, китайський шовк, кавказький кришталь, напівкоштовне каміння з Ірану та Індії. На думку Страбона, грецького географа та історика, контакти з греками й римлянами завдали сарматам більше шкоди, ніж добра. «Наш спосіб життя зіпсував цих людей, поширивши серед них такі пороки, як пристрасть до розкошів і плотських утіх, негідні прагнення, задоволення яких робить їх дедалі ненажерливішими». Незабаром на зміну сарматам прийшли інші кочовики, але сармати були останнім індоєвропейським народом, що з'явився зі сходу. Після них Євразійські степи майже на ціле тисячоліття стануть володіннями тюркських народів.






 

Готська держава 

Натомість своє панування в Північному Причорномор'ї встановили 
германські племена готів. Ці вихідці з басейну Вісли за короткий час змогли підкорити місцеве населення — рештки елінізованих скіфо-сарматських та інших племен. Життям готів керувала рада родових старійшин і народні збори. Готи створили Готську державу — Готику. Об'єднані готські племена очолювали царі, наділені значною владою. Найбільшої могутності готська держава досягла за часів правління Германаріха в IV ст. Панування готів у Північному Причорномор'ї характеризувалося постійними війнами проти Римської імперії, яка намагалась 
зберегти свою владу над цими землями. Проте Рим втратив Боспорське царство, міста-держави Тіру, Ольвію тощо.
Але панування готів тривало недовго. Незабаром їх витіснили з Північного Причорномор'я племена гунів, що прийшли сюди зі сходу.

 

Алани

Одне з сарматських племен, алани, почало відігравати визначну ролю у ІІ ст. по Р. Х. і поступово ім'я їх витіснило ім'я сарматів. Принаймні римські історики так називали всіх сарматів у Надчорномор'ї. Алани утворили союз, який сягав до Аральського моря. Вони жили переважно над Меотидою (Озівським морем), між Дніпром та Міюсом. Вони робили напади на береги Дунаю, вдерлися на Потисея (в Угорщині). Розбиті гувами, алани поділилися вя окремі групи. Одну з них називали ясгши чи язитами. Вовн подалися до Північного Кавказу й стали предкаііи осетинців. Друга група оселилася в Криму. 

 

Грецькі колонії Північного Причорномор’я.

Нові поселенці прибували на Україну не лише степом, а й морем. За 1000 років до н. е. грецький материк уже був перенаселений творчим, енергійним і невгамовним людом. За відсутності необхідних умов на батьківщині багато греків стали розселятися узбережжям Середземного, Егейського та Чорного морів, колонізуючи їхні найдальші закутки. За словами Платона, греки обсіли моря від Гібралтару до Кавказу, «наче жаби ставок». Наприкінці VII — на початку VI ст. до н. е. вони заснували ряд колоній у Північному Причорномор'ї. У IV ст. до н. е. для грецьких міст на українському узбережжі настала пора розквіту. Найбагатшою з них була Ольвія. Розташована в гирлі Бугу, вона стала основним центром торгівлі між Грецією та її чорноморськими колоніями. До інших важливих центрів належали Херсонес і Феодосія на узбережжі Криму, Пантікапей (нині Керч) — найбільше скупчення міст, розташоване у східному Криму. Кілька століть процвітали ці міста, але у II ст. до н. е. перед ними почали виникати значні труднощі. Загострювалися соціальні сутички між міською верхівкою й нижчими верствами населення, що головним чином складалися з колишніх рабів. Нові напади кочовиків порушували старі взаємини зі скіфами. Дешеве єгипетське зерно підірвало життєво важливу торгівлю збіжжям. Зміцнення Риму порушило політичну рівновагу в еллінському світі. Майже ціле століття тримався Пантікапей із сусідніми містами, об'єднаними династією Спартокидів у так зване Боспорське царство. Але у 68 р. до н. е. Рим завдає поразки цареві Мітрідату IV — останньому з династії Спартокидів — і оволодіває Чорноморським узбережжям. Римське панування певною мірою повернуло грецьким містам на українському узбережжі економічну й політичну стабільність. Проте на початку нашої ери, з посиленням нападів варварів і послабленням здатності Риму протистояти їм, існувати причорноморським містам лишалося недовго. У 270 р. н. е. вони зазнають нищівного удару готів, а через 100 років їх цілком знищують гунни. Якщо окинути поглядом розвиток людського життя на території України початку 1 ст. н. е., то належало б виділити три окремих типи суспільства, що сформувалися у трьох різних географічних зонах. 
Лісисті рівнини півночі та північного заходу населяли землероби. Захищене від нападників лісами та болотами, це найдавніше населення краю не знало політичної організації, було слабким у воєнному відношенні та культурно відсталим. Але як і інші селяни, ці землероби вирізнялися надзвичайною витривалістю: завойовники не раз приходили і зникали, а воний далі чіпко трималися землі, що їх годувала. Кочовики неподільно панували на широких просторах степу. Намагаючись захопити якнайбільше території, ці прибульці зі сходу створили на території України перші великі політичні об'єднання. Сприйнятливі до культурних впливів іззовні, вони встановили контакти з великими центрами цивілізації. Проте кочові племена люто ворогували між собою, не раз руйнуючи у постійних пошуках пасовиськ і здобичі політичні структури, створені іншими. Нарешті, на півдні, на вузькій смузі Чорноморського узбережжя розвинули міську цивілізацію греки. І хоч торгівлею, ремеслами, школами, широкими контактами ці міста прискорювали культурний розвиток неосяжної української периферії, вони були тільки ще одною гілкою Стародавньої Греції і аж ніяк не органічною частиною українського середовища.

 

 
додати

Комментарии 

 
0 #12 Богдан 2013-03-07 16:32 Ужас, вы и правда верите в ету шелуху, вы лутше возьмите Биьлию и почитайте про сотворение мира, а то пишут всякую дарвинскую муть про еврлюцию, аж тошнит Цитировать
 
 
0 #11 Polina Igrak 2012-11-05 20:57 ну норм так.. Цитировать
 
 
0 #10 Polina Igrak 2012-11-05 20:55 ну норм.. Цитировать
 
 
0 #9 анастасия 2012-02-29 18:33 хорошая коротко написаная теория…

лучшая что не есть
Цитировать
 
 
0 #8 qawese589 2012-02-17 22:48 Цитировать
 
 
+1 #7 Gordred 2011-09-26 22:30 прикольно, мнеп нравится!
но история ФИГНЯЯ!!!!
Цитировать
 
 
+5 #6 карина 2011-09-24 17:07 прикольно сами вы фигня Цитировать
 
 
-4 #5 000 2011-05-15 16:35 фигня Цитировать
 
 
+10 #4 Оксана 2011-02-23 14:16 Дуже чітко і зрозуміло все викладено, дякую! Цитировать
 
 
+6 #3 толян 2010-11-24 22:49 ну и тошнитесь себе - а мне нравится! дураки! Цитировать
 

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить




...