Головна Історія України кінець XIX ст
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу

Это интересно

загрузка...
Сейчас 188 гостей онлайн

НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

Кримська війна та її наслідки для України


У середині XIX ст. російський уряд висунув ідею розділу Туреччини, претендуючи на Чорноморські протоки. На боці Туреччини виступили Англія і Франція, що призвело до війни, яка дістала назву Східної, або Кримської (1853—1856). Основні бойові дії цієї війни точилися у Криму, де було висаджено англо-франко-турецький десант з метою захопити базу російського чорноморського флоту Севастополь. Оборона Севастополя тривала майже рік — з вересня 1854 до серпня 1855 р. Незважаючи на мужній опір російської армії, він був узятий штурмом. 1856 р. Росія змушена була підписати тяжкий для себе мирний договір. Поразка у цій війні була зумовлена політичною і економічною відсталістю Російської імперії.
Важливим наслідком поразки у Кримській війні стало піднесення антифеодального селянського руху як в усій імперії, так і в Україні зокрема. Одним із проявів цієї боротьби став рух під назвою «Київська козаччина». Коли серед селян кількох повітів Київської губернії поширилися чутки, що цар нібито створює для участі у війні козацьке ополчення, учасникам якого давалася воля з наданням землі, почалися масові заворушення. Селяни перестали коритись поміщикам, оголошуючи себе козаками, створювали власні органи самоврядування. У лютому 1855 р. цей рух охопив 8 із 12 повітів Київської губернії. На придушення «козаччини» були кинуті війська.
Селянські заворушення не припинялись і в подальшому. Активізувався і суспільно-політичний рух, особливо серед молоді. З'явилися численні таємні студентські організації, члени яких вели антиурядову пропаганду серед народних мас. Однією з них була Харківсько-Київська, що складалася із студентів університетів цих міст. Її учасники намагались вести революційну пропаганду шляхом створення недільних шкіл для селян, поширення творчості Т. Шевченка, який 1857 р. повернувся із заслання.


  Підготовка і проведення селянської реформи 1861 р.


скасування кріпацтваСитуація вимагала від царського уряду негайного скасування кріпацтва. Для детальної підготовки реформ у Петербурзі був створений Таємний комітет, а на місцях губернські комітети, що мали розглядати різні варіанти скасування кріпацтва. Більшість українських поміщиків у своїх проектах висловлювались за те, щоб зберегти в своїх руках якомога більше землі, оскільки тут земля була найбільш родючою і давала найбільший прибуток.
Після детального опрацювання пропозицій був підготовлений узагальнюючий документ — «Положення про селян» і маніфест, підготовлений 19 лютого 1861 р. Олександром II. Крім «Загального положення», що визначало головні принципи селянської реформи для всієї імперії, були розроблені місцеві «Положення» для окремих районів, у тому числі і для України. Вони визначали порядок звільнення селян від кріпосної залежності, який передбачав:
ліквідацію особистої залежності селян від поміщика і їхнє право на земельний наділ; їхнє право бути власниками промислових, ремісничих і торговельних закладів, займатися торгівлею, найматися на роботу; порядок визначення розміру селянського наділу відповідно до закону і за узгодженням з поміщиком. Якщо до реформи селяни мали більше землі, ніж встановлювалося «Положеннями» від 19 лютого 1861 р., то поміщик міг вилучити надлишок на свою користь. Ці землі називалися відрізками; сплату викупних платежів за землю (20 % суми одразу; 80 % суми держава давала селянам у кредит на 49 років). До укладання викупної угоди селяни вважалися тимчасово зобов'язаними і повинні були відпрацьовувати панщину або сплачувати оброк (на розсуд поміщика).
Про долю дворових селян, тобто тих, що не мали наділів, в «Положеннях» нічого не говорилось, отже, вони звільнялися без земельного наділу. В Україні проведення реформи мало певні особливості:
• на Лівобережжі і Південній Україні наділ давався в 1,6 рази менший, ніж в інших районах імперії;
• на Правобережжі (на противагу польській шляхті, що прагнула відновлення Польської держави) уряд давав селянам на 20 % більше землі, але за підвищеними цінами;
• в українських землях договори з поміщиками про викуп землі мали загалом особистий характер, тоді як в Росії покладалися на громаду;
• найкращі і родючіші землі відійшли у власність поміщиків.
Доля державних селян була визначена 1866 р. «Додатковими правилами», за якими вони отримали більші наділи і за нижчу ціну.
Загалом після реформи селяни стали особисто вільними, але економічно продовжували залежати від поміщиків. Близько 95 % селян отримали наділи менше 5 десятин, що було нижче за норму прожиткового мінімуму.



  Адміністративно-політичні реформи 60—70-х рр. XIX ст.


кріпакиЛогічним продовженням реформи 1861 р. були перетворення адміністративно-політичного управління, які мали на меті пристосувати країну до нових умов соціально-економічного розвитку після скасування кріпацтва.
Судова реформа (1864 р.) До реформи суди були становими, тобто окремий суд для дворян, окремий – для міщан, окремий – для селян. Судові засідання проводились таємно (не допускалась звинувачена сторона, а також сторона, яка подала судовий позов). Це створювало умови, щоб судді займалися хабарництвом, а їхні нерідко свавільні вироки виносилися з урахуванням класових відмінностей – нижчі верстви діставали суворіші покарання, а легші вироки – дворянам. Права людини не мали ніякого значення (більше дивилися на те, хто перед судом – дворянин чи селянин і т. д.). Державні чиновники мали змогу активно втручатися і впливати на судові рішення. Реформа 1864 р. виправила ці недоліки у судочинстві.
Був введений загальний суд для усіх станів і загальний порядок судочинства (крім духовенства і військових). Вводилась рівна відповідальність усіх станів перед судом і незалежність суду від держ. адміністрації. Були створені мирові суди, що розглядали справи, сума збитку від яких не перевищувала 500 крб. і загальні суди – більш серйозні справи. Судові засідання стали відкритими. Зявились адвокати.
Земська реформа (1864 р.) В усіх українських губерніях, окрім Правобережжя (де уряд не бажав посилення впливу польського дворянства), запроваджувалося земське самоуправління. Замість призначення „згори” урядових чиновників, жителі губерній і повітів тепер самі обирали земську владу. До складу „земської управи” входили представники поміщиків, міщан і селян. Той, хто не мав майна, не міг увійти до складу Земської управи. Той, хто не мав майна, не міг увійти до складу Земської управи. Місця у Земській управі розподілялися пропорційно до того, скільки майна мають представники кожного стану. Тому виходило в середньому:
Поміщики – 70 % майна, значить поміщиків у Земській управі 70%;
Відповідно міщани – 25%, селяни – 5%.
Земства з моменту їх утворення займалися розвитком медичного обслуговування (безкоштовного), освітою, вдосконаленням сільського господарства, культурою тощо. З 1870 до 1910 кількість лікарень зросла у 7,5 разів. Вони прихильно ставилися до укр. мови у навч. і держ. закладах і намагалися не виконувати накази Ол. ІІ і Ол. ІІІ, щодо заборони укр. мови.
Міська реформа (1870) – запровадження самоврядування у містах (міські думи, міські управи). Виконували ті ж самі функції, що і земства, але у межах міста.
Реформа освіти (1864) Була створена система початкових шкіл усіх форм власності (грамотність, 4 арифметичні дії, географія, малювання, закон Божий). Платні і безкоштовні.
• Середня освіта: класичні (гуманітарні науки) та реальні (природничі науки) гімназії. Термін навчання – 7 років. Приймали усіх бажаючих, але плата за навчання була високою. Окремо чоловічі і жіночі гімназії.
• Після класичної гімназії можна вступити в університет, а після реальної – до вищої технічної школи.
• Право вступати у вищі навчальні заклади мали лише хлопці. Навчання – рос. мовою.
Військова реформа (1863-83) Загальна військова повинність з 21 року.
• Строк служби зменш. з 25 до 6 років і 7 років на флоті і ще 9 років солдати вважались в запасі. Термін служби значно скоротився для тих, хто мав освіту. Середня освіта – 3 – 4 роки; вища – 6 місяців.
• Створили юнкерські училища та військові гімназії.
• Армія в Рос. імперії зменш. з 1 млн. До 742 тис. чол.
• Технічне переозброєння і поява залізничних військ.
• Створені військ. округи, зокрема на Україні: Київський, Одеський, Харківський.
Реформа цензури (1865) Цензурні установи підпорядковувались тепер міністерству внутр. справ (а до реформи – мін. освіти).
Фінансова реформа (1860-64) Створено єдиний державний банк і впорядкована податкова система. Це сприяло розвитку промисловості і торгівлі.





  Економічний і соціальний розвиток Наддніпрянської України у друг. Пол. XIX ст.


Під впливом реформ в Україні почався бурхливий розвиток та модернізація капіталістичної економіки. В результаті цих процесів в кінці XIX ст. Україна перетворилася на один з найбільш розвинутих районів Російської імперії.
Галузева структура промислового виробництва тепер визначалася не тільки необхідністю переробки сільськогосподарської продукції й потребами казни, але й більшими можливостями освоєння природних копалин, а також потребами забезпечення ринкових відносин, зростаючим товаропотоком. Без надійних шляхів сполучення вирішити ці завдання було неможливо. Тому у другій половині XIX ст. в Україні, як і в Росії в цілому, розгорталося будівництво залізниць, довжина яких 1890 р. становила 6800 км.
Розвиток залізничного транспорту вимагав великої кількості паровозів, вагонів, залізничних рейок, станційного обладнання. І це дало сильний поштовх розвиткові в Україні металургійної, вугільної і машинобудівної промисловості. В період між 1870 і 1900 р. Донецький і Криворізький басейни стали найбільш розвинутими регіонами Російської імперії. Вони давали 70 % вугілля і більше половини металу, який вироблявся в Росії.
Водночас з піднесенням важкої індустрії швидкими темпами розвивалися харчова та інші галузі промисловості.
Значну роль у розвитку української промисловості відігравав іноземний капітал, завдяки чому промислові підприємства України були оснащені новітнім устаткуванням і технологією.
Завдяки цим змінам в Україні утворились великі промислові райони загальноросійського значення, до яких належали Донецький вугільно-металургійний, залізорудний Криворізький, Придніпровський металургійний і Нікопольський марганцевий.
Промисловий переворот в Україні супроводжувався формуванням нових соціальних верств: буржуазії і пролетаріату. Зростали міста, особливо старі промислові центри - Київ, Одеса, Харків. З'явилося багато нових міст. Серед них Кривий Ріг, Юзівка, Нижньодніпровськ та ін. Однак формування нових верств майже не торкнулося української нації. Серед підприємців і робітників українців було небагато. Вони залишалися переважно селянською нацією. Міське ж населення переважно було російськомовним і зрусифікованим.
Становище робітників було надзвичайно важким. їхня заробітна платня складала всього 22 % середньої зарплатні робітників Західної Європи. Робочі зміни тривали часто 14—15 годин. Значна частина зароблених грошей витрачалася на продукти харчування та виплату штрафів за найдрібніші порушення. Відсутньою була охорона праці, що спричиняло масовий травматизм.
Капіталізм поширювався не тільки в промисловості, айв сільському господарстві. В цей період сталися істотні зміни в землеволодінні і землекористуванні. Але продовжували зберігатися феодальні пережитки: поміщицьке землеволодіння, общинне землекористування, яке заважало селянам вільно розпоряджатися наділом, відробіткова система за користування поміщицькою землею. Під впливом капіталістичного виробництва в сільському господарстві зростає застосування машин, удосконалюється агротехніка, особливо в поміщицьких маєтках та господарствах заможних селян. Це сприяло значному розширенню посівних площ, завдяки чому зросло виробництво сільськогосподарської продукції, значна частина якої йшла тепер не тільки на внутрішній ринок.
Поміщики у своїй більшості, незважаючи на наявні можливості, виявились неспроможними на капіталістичну перебудову своїх господарств. Вони дотримувались відробіткової системи або поєднували її з використанням вільнонайманої праці. Цей малоефективний шлях призводив до розорення поміщиків, які продавали свої маєтки. За останню чверть XIX ст. поміщицьке землеволодіння в Україні зменшилося майже на одну третину.
Водночас посилювались господарські позиції тих винахідливих селян та інших категорій землевласників, які господарювали за ринковими законами, використовуючи найману працю.
Однак основна маса селянства страждала від малоземелля і бідності. Це зубожіння спричинило міграцію значної частини українських селяни у різні райони Російської імперії (Поволжя, Кубань, Середня Азія, Сибір і Далекий Схід) в пошуках кращих умов господарювання. Так до кінця XIX ст. Україну залишило близько 2 млн. переселенців у ці регіони.



  Суспільно-політичний і національний рух у Наддніпрянській Україні


Після реформи 1861 р. національна політика російського уряду не змінилася. Як і раніше, він заперечував сам факт існування українського народу як окремої етнічної спільності. Соціально-економічний і політичний лад Російської імперії також викликав невдоволення широких мас громадськості. Це зумовлювало подальший розвиток суспільно-політичного руху.
Суспільно-політичне життя Наддніпрянської України у другій половині XIX ст. характеризувалось складним переплетінням українського, російського і польського визвольних рухів. Російський і польський рухи були більш зрілими, ніж український, оскільки відкрито ставили політичні цілі.
ЗАГАЛЬНОРОСІЙСЬКИЙ І ПОЛЬСЬКИЙ РУХИ У російському визвольному русі панували радикальні настрої. Російські революціонери-демократи намагалися поширити свою діяльність на всю імперію, в тому числі й Україну, яку здебільшого розглядали як окраїну Росії, а не територію, населену іншим (не росіянами) народом. Національним питанням вони не цікавились, вважаючи, що у вільній Росії всі будуть задоволені своїм життям. У 60-ті рр. в Україні діяла російська організація «Земля і воля», що під впливом ідей М. Чернишевського (1828—1889) розробляла теорію общинного соціалізму — створення справедливого соціального ладу на базі селянської общини і кооперативних майстерень. З нею співробітничали й українські діячі — офіцери Андрій Красовський (1822—1868) та Андрій Потебня (1838—1863).
Після розгрому організації «Земля і воля» її наступником став народницький рух 1870—1880-х рр., який мав ту ж саму мету. Народники свою увагу звертали на селян, йшли «в народ», щоб підняти селян на повстання проти царського уряду. В Україні діяли народницькі групи «Київська Комуна», «Південні бунтарі». Найбільш гучною в Україні справою, пов'язаною з діяльністю народників, була «Чигиринська змова» 1877 р., коли члени організації «Південні бунтарі», сфальсифікувавши листа царя до селян, який нібито закликав їх в умовний час підняти повстання проти поміщиків, почали формувати селянські загони. Але заколот було викрито. Після невдалої спроби підняти селян на боротьбу проти влади народники розпочали терор проти її представників: від чиновників на місцях до царя. Але й після вбивства Олександра II революційного вибуху в країні не сталося. На початку 1880-х рр. народницькі гуртки були розгромлені. Наступним етапом розвитку загальноросійського руху стало поширення в Україні марксизму і соціал-демократичних гуртків. Подібні гуртки виникли в Києві, Катеринославі, Полтаві, Олександрівську. 1897 р. у Катеринославі був створений «Союз боротьби». Соціал-демократи вели революційну агітацію серед робітників, вважаючи пролетаріат основною рушійною силою революції. Соціал-демократи з України чимало зробили для створення Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), яка утворилася на з'їзді представників соціал-демократичних гуртків у Мінську 1898 р.
Польський визвольний рух мав на меті відновити Польську державу. Це вилилося у повстання 1863—1864 рр., яке охопило й Правобережжя, де діяло близько 20 повстанських загонів. У ньому взяли участь Андрій Потебня, Андрій Красовський та ін. Але масової підтримки з боку українців повстання не дістало. Прагнення польської шляхти відновити незалежність Польщі у кордонах 1772 р., не визнаючи права українського народу на самовизначення, відштовхнуло від неї українську інтелігенцію. Що ж до українських селян, то вони традиційно не довіряли польській шляхті і не пішли за нею. До травня 1864 р. повстання було розгромлене.
УКРАЇНСЬКИЙ ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ Представники українського національного руху не мали змоги висувати радикальних завдань на найближчий час. Український рух переживав у другій половині XIX ст. період становлення. Українська еліта взяла курс на культурно-просвітницьку діяльність, на пробудження в українцях національної свідомості, а не на політичну боротьбу за відродження державності.
Організаційною формою українського руху 60—90-х рр. XIX ст. були напівлегальні об'єднання інтелігенції, які увійшли в історію як громади. Перша з них виникла в Петербурзі 1859 р. за ініціативою колишніх кирило-мефодіївців В. Білозерського, М. Костомарова і Т. Шевченка, що протягом 1861—1862 рр. видавали перший український журнал «Основа». Ще одним піонером громадівського руху став гурток «хлопоманів», очолений Володимиром Антоновичем, який вів активну роботу із збирання етнографічного матеріалу. Незабаром, на початку 1860-х рр., громади з'явилися в Києві, Чернігові та інших містах. Вони зосереджували свої зусилля на видавничій справі, заснуванні недільних україномовних шкіл для дорослого населення, організовували публічні лекції, бібліотеки, поширювали твори Т. Шевченка, П. Куліша та інших українських письменників.
Але царський уряд з великою підозрою ставився до громадівського руху. В червні 1863 р. міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав циркуляр (наказ), що забороняв публікацію українською мовою шкільних підручників та релігійних видань на тій підставі, що такої мови не існує. Трохи раніше були закриті недільні школи. Наслідком циркуляру стало те, що національний рух завмер на 10 років. Але на початку 1870-х рр. поліцейський контроль над життям українського суспільства дещо послабшав. Цим негайно скористалась інтелігенція, яка відновила громади в Києві, Полтаві, Чернігові, залучаючи до роботи нових членів. 1873 р. громадівці заснували Історичне товариство Нестора-літописця, а деякий час по тому Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. Київська громада у 1874—1875 рр. випускала газету «Київський телеграф».
Але й цього разу аполітичність і просвітництво не врятували громадівського руху. 1876 р. в місті Емс Олександр II видав указ про повну заборону української мови, згідно з яким не дозволявся будь-який друк українською мовою, заборонялись театральні постановки і концерти з українськими піснями. Було заборонено також ввезення в межі Російської імперії україномовних видань з-за кордону. Це призвело до закриття багатьох громадівських установ і переслідувань самих громадівців. Однак український рух не був знищений. Важливим його етапом стала закордонна діяльність Михайла Драгоманова, який за дорученням Київської громади у Відні (а згодом у Женеві) організував видання пропагандистської і наукової літератури українською мовою. Будучи прибічником общинного соціалізму, М. Драгоманов проповідував перебудову Росії на принципах федерації, оскільки не бачив сил, на які можна було б спиратися в боротьбі за незалежність.
Тим часом серед громадівців посилювалося розмежування. Під впливом драгоманівських ідей почали виникати «Молоді громади», що сприяли політизації українського руху. На початку 1890-х рр. утворилося «Братство тарасівців», біля витоків якого стояли київські і харківські студенти Іван Липа (1865—1923), Борис Грінченко (1863—1910), Микола Міхновський (1873—1924), які вперше в історії українського національного руху висунули у своїй програмі вимогу повної державно-політичної незалежності України. Свої ідеї «тарасівці» поширювали в літературних творах і статтях, які друкувалися в галицькій українській пресі, а потім нелегально надходили на Наддніпрянщину. Після викриття організації у 1893 р. її члени потрапили під нагляд поліції, але продовжували займатися політичною діяльністю.




  ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.


  Політичне і соціально-економічне становище Західної України


У другій половині XIX ст. адміністративний устрій західноукраїнських земель зазнав деяких змін. Австрійська імперія, переживши після поразки революції 1848 — 1849 рр. період десятирічної реакції, змушена була реформуватися. Наслідком цих реформ стало 1867 р. перетворення Австрійської імперії на конституційну Австро-Угорську імперію, а також введення в Галичині і Буковині обласних сеймів з обмеженими повноваженнями. Більшість місць у цих сеймах посідали місцеві поляки і румуни, але сюди обирались і українці, в тому числі й селяни. Давня вимога української громадськості — адміністративно розмежувати Східну і Західну Галичину так і не була задоволена. Закарпаття керувалося безпосередньо із столиці Угорщини — Будапешта і було відділене від інших західноукраїнських земель внутрішнім австро-угорським кордоном.
В економічному відношенні Західна Україна залишалась внутрішніми колоніями Австро-Угорщини і була ринком збуту товарів, що вироблялися в інших областях імперії, а також доступним джерелом сировини і сільськогосподарських продуктів.
Промисловий розвиток західноукраїнських земель відбувався набагато повільніше, ніж Наддніпрянської України. Однак і в цих землях з 1860-х рр. почалося промислове пожвавлення, а 1870—90-ті роки стали періодом становлення фабрично-заводської промисловості.
Тут продовжували розвиватись лісопильне виробництво і солевидобуток. З'явився видобуток нафти, завдяки якому почав розвиватися Дрогобицько-Бориславський нафтовий район. Розвивалися також борошномельна і спиртова промисловість. У промисловості західноукраїнських земель домінував іноземний капітал. Зарубіжні підприємці контролювали важливі промислові галузі і в першу чергу — нафтову.
Сільське господарство Західної України залишалось обмеженим залишками кріпацтва. Звільнивши селян від юридичної залежності від поміщиків, уряд зробив усе, щоб землевласники змогли безболісно пристосуватись до нових ринкових умов. Земельна реформа залишила за поміщиками панівне становище. Селянство потерпало від малоземелля й безземелля, бідності і розорення. Це спричинило велику хвилю економічної еміграції українських селян, головним чином за океан — у США, Канаду, Бразилію, Аргентину. Особливістю Західної України було те, що її населення не стало коритися несприятливим обставинам. Завдяки зусиллям місцевої інтелігенції багато селянських господарств стали на шлях кооперації. Кооперативи мали забезпечити допомогу незаможним, зокрема захистити їх від лихварства. Створена в останні десятиліття XIX ст. густа мережа кредитних, споживчих та інших кооперативів дещо послабила негативні наслідки, перенаселення і допомогла селянам вистояти в жорсткій конкурентній боротьбі.



  Національно-визвольний рух в західноукраїнських землях


Після революції 1848—1849 рр. у національно-визвольному русі в західноукраїнських землях виникли три нових течії: москвофіли, народовці і радикали. До москвофілів належала частина інтелігенції, селянства, сільських і міських підприємців, що зневірилися у можливості захищати національні інтереси власними силами і почала шукати порятунку від полонізації та онімечування, що їх проводила імперська влада в орієнтації на Росію. Вони вірили у провідну роль Росії в житті слов'янства. Як і російське самодержавство, москвофіли не визнавали існування окремого українського народу, пропагували ідею «єдиної і неподільної російської народності «від Карпат до Камчатки».
На противагу москвофілам у 1860-ті рр. в Західній Україні зародився рух народовців, учасники якого покладались на силу власного народу та визнавали українців окремим народом, прагнучи політичного об'єднання західноукраїнських та наддніпрянських земель. Народовцями ставала переважно молода світська інтелігенція — вчителі і студенти. Їх діяльність проявлялась у двох основних формах: пропаганда української національної ідеї в періодичних виданнях (ними були засновані журнали «Вечорниці», «Нива», «Мета», «Русалка», «Правда») та пропаганда національної ідеї через створення різних товариств, установ, гуртків, культурно-просвітницьких закладів тощо. Зокрема 1868 р. ними було засновано культурно-просвітницьке товариство «Просвіта», що в кінці XIX ст. мало вже 19 філій і 816 читалень. Вона ж піклувалась про кооперативний рух. За її сприяння були створені кооперативи «Народна торгівля», «Сільський господар», страхова компанія «Дністер» та інші господарські організації. 1873 р. народовці створили Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке 1892 р. було перетворено на Наукове (НТШ). У середині 70-х рр. XIX ст. в українському національному русі в Галичині набирає силу радикальна течія. Радикали не погоджувались на обмеження діяльності українських патріотів суто культурно-просвітницькою роботою. Вони прагнули до політизації руху. Радикальний рух активізував народовців, які створили 1885 р. правонаступницю Головної Руської Ради – Народну раду, що стала прообразом політичної партії. Український рух в останні десятиліття XIX ст. був результатом взаємодії не тільки внутрішніх, а й міжнародних чинників. Наприкінці 80-х рр. XIX ст. питання майбутнього України опинилося в полі зору політиків держав Європи. На тлі визрівання австро-російського конфлікту австрійський уряд погодився на поступки українцям у національно-культурних питаннях, уклавши з народовцями угоду про підтримку ними антиросійської політики. В Галичині почалася нова ера відносин українців з поляками і австрійською владою. Вона вплинула на національно-визвольний рух, стала його своєрідним каталізатором. Посилювався і національний рух на Буковині. Завдяки народовцям у край проникала поезія Т. Шевченка, що сприяло появі «буковинської трійці» — Юрія Федьковича (1834—1888) і братів Ісидора (1836—1903) і Григорія (1838—1884) Воробкевичів, засновників української літератури на Буковині. Ситуація суттєво змінилася на краще, коли 1875 р. був заснований Чернівецький університет, частину викладачів якого становили галицькі українці, що були провідниками національної ідеї. 1885 р. Ю. Федькович почав видавати українську газету «Буковина». З кінця XIX ст. політичне життя на Буковині розвивалося вже синхронно з галицьким.
Складною була ситуація в Закарпатті. Після перетворення Австрійської імперії на Австро-Угорщину тут посилилася мадяризація. В національному русі краю панувало москвофільство. Під його впливом перебували створені у 1860-ті рр. перші національні товариства. Поширенню москвофільства сприяло те, що посилена мадяризація змушувала закарпатських українців шукати допомоги зовні.



  Формування політичних партій у Галичині


У 90-ті рр. XIX ст. національно-визвольний рух у Галичині досяг якісно нового ступеня. Прискорився процес формування політичних партій. 1890 р. І. Франко, Михайло Павлик та інші діячі радикального руху створили першу в Україні політичну партію — Русько-Українську радикальну партію (РУРП). Вона прагнула утвердження соціалізму, демократизації суспільного ладу, піднесення національної свідомості українців. Політичне майбутнє Західної України радикали бачили в перебудові внутрішнього життя Австро-Угорщини на засадах федералізму і вільного національного розвитку всіх її народів. У 1895 р. програма РУРП була доповнена окремим пунктом про те, що здійснення соціалістичних перетворень можливе за умови повної державної самостійності українського народу. Однак члени радикальної партії не дотримувались однакових поглядів. З часом дедалі виразніше в ній вирізнялись три угруповання: соціал-демократичне, власне радикальне і націонал-демократичне. Це врешті спричинило розкол радикальної партії. Спочатку РУРП залишили соціал-демократи, які восени 1899 р. утворили Українську соціал-демократичну партію (УСДП) на чолі з Миколою Ганкевичем. Ця партія не підтримувала ідею соціалістичної революції і диктатури пролетаріату, а як і інші західноєвропейські соціал-демократичні партії прагнула досягти соціалізму завдяки реформам, захисту інтересів робітників, легальним парламентським методам боротьби.
Одночасно відбувалася реорганізація народовців. Було створено Націонал-демократичну партію (УНДП), до якої увійшли більшість народовців і частина радикалів. На чолі партії стояли М. Грушевський, К. Левицький. Ця партія також мала на меті досягнення незалежності України, а найближчим завданням бачила автономію західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини.




  УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.

  Наука і освіта


Економічний прогрес другої половини XIX ст. вимагав більш високого рівня освіти населення, висококваліфікованих фахівців у різних галузях знань, нових наукових розробок, що не могло не вплинути на стан освіти і науки Наддніпрянської і Західної України. Розширилася мережа початкових шкіл, середніх і вищих навчальних закладів. Але це не могло задовольнити потреби суспільства в освічених людях. Більшість країн Заходу на той час забезпечили своїм громадянам загальну початкову освіту і досягли зниження рівня неписьменності. В Україні все було інакше. В кінці XIX ст. в Наддніпрянщині лише 20 % населення вміли читати, що було менше, ніж в центральній ! Росії і ніж у добу Гетьманщини, що свідчить про освітній регрес.
Дещо кращою була ситуація з введенням української мови в освіту в західноукраїнських землях, де австрійський уряд чинив менше перепон навчанню рідною мовою. Тут існували не тільки початкові україномовні школи, а й навчальні заклади, багато з яких були під опікою «Просвіти». Друга половина ХІХ ст. стала періодом значних досягнень у галузі природничих наук. В Україні працювало декілька відомих вчених: фізик Олександр Ляпунов у Харкові, біологи Ілля Мечников і Микола Гамалія в Одесі, західноукраїнський фізик Іван Пулюй, відомий своїми дослідженнями рентгенівського випромінювання.
На новий рівень піднялись гуманітарні науки. Наприкінці ХІХ ст. почалася дослідницька робота видатного українського історика М. Грушевського, який очолював наукове товариство ім. Шевченка. Він почав писати свою головну працю «Історія України-Руси». Одним із найбільш авторитетних дослідників українського козацтва став Дмитро Яворницький. Його тритомна «Історія запорозьких козаків» привертала увагу як спеціалістів, так і простих читачів своїм багатим матеріалом і новими підходами до багатьох питань. Великим авторитетом користувалися мовознавчі праці професора Харківського університету Олександра Потебні.


  Література і мистецтво


Усупереч перепонам, що чинилися російським самодержавством та австро-угорським урядом, друга половина ХІХ ст. була періодом прогресу української культури. Незважаючи на тиск з боку російських чиновників, українська література не тільки вижила, а й зробила впевнений крок уперед. В ній сформувався реалістичний напрям, представниками якого були Марко Вовчок, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Леся Українка та інші літератори, що талановито відображували у своїх творах, гострі соціальні і психологічні проблеми українського суспільства.
Незважаючи на заборони, саме на другу половину ХІХ ст. припав початок розквіту українського театру. 1882 р. за ініціативою Марка Кропивницького почала свою роботу перша українська професійна трупа — Товариство українських акторів до якої входили Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Микола Садовськйй та інші актори і театральні діячі.
Найяскравішим представником української музики того часу став композитор Микола Лисенко. Він був автором симфонічних творів та багатьох опер: «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Коза-дереза», «Пан Коцький» та ін. Розвиток міст сприяв архітектурній творчості. Талановитий архітектор Олександр Беретті, Олександр Кобелєв і Олександр Вербицький зробили значний внесок у забудову Києва. У Харкові плідно працював архітектор Олександр Бекетов. Зрілим майстром архітектури зарекомендував себе західноукраїнський архітектор Юліан Захаревич, за проектами якого було побудовано кілька споруд у Львові, Чернівцях та інших містах. Нові риси з'явилися у мистецтві скульптури. Видатним майстром, який в малих формах зображував різні типи людей та їх заняття, був Леонід Позен. Широко відомі його композиції «Трактирник», «Кобзар», «Скіф», «Запорожці в дорозі». Монументальна скульптура була представлена пам'ятниками царям і вищим чиновникам. 1853 р. в Києві було споруджено пам'ятник князю Володимиру Великому, 1888 — Богдану Хмельницькому скульптора Михайла Микашевича.
Свого розквіту досяг і живопис, у якому помітно викреслювалося повернення до українських традицій. Українські майстри приділяли більше уваги не тільки пейзажам, побутовим темам українського села, але й історичним проблемам, зокрема героїчним подіям часів Козаччини. Всесвітньо відома, наприклад, картина Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Українські теми звучали у творах художників Архипа Куїнджі («Місячна ніч на Дніпрі»), Миколи Пимоненка («Святочне гадання»), Миколи Ярошенка. Видатним майстром морського пейзажу був Іван Айвазовський («Дев'ятий вал», «Вид Одеси в місячну ніч» та ін.), який працював у Криму.
 
додати

Комментарии 

 
0 #62 диана сапчук 2016-09-28 21:51 http://cdn.dl.fotoable.net/fotoimg/emoji/toast/toast04.gif http://cdn.dl.fotoable.net/fotoimg/emoji/Qmoji/Qmoji01.gif х Как по мне нормально Цитировать
 
 
0 #61 .hf 2013-04-24 18:54 норма Цитировать
 
 
0 #60 Мария 2012-11-13 21:00 ИЛОНЕ-На початку XIX ст. чи не найважливішим осередком українського національного відродження став ХАРКІВ — центр Слобожанщини. Цитировать
 
 
0 #59 Илона 2012-11-01 23:19 Народ,помогите.вот вопрос :" Місто, яке вважають першою столицею національного відродження Наддніпрянської України."
Варианты ответа:
1.Одеса
2.Київ
3.Полтава
4.Харків
Цитировать
 
 
0 #58 Лика 2012-02-20 15:26 Побольше бы картинок… А так всё супер))) Цитировать
 
 
+6 #57 Helix 2011-11-09 21:10 спасибі.Допомогло. Цитировать
 
 
+2 #56 аня 2011-11-07 19:58 дякую!!!!!!!! Цитировать
 
 
+2 #55 ПОжежник 2011-10-26 01:50 Дуже Багато Писати Відредагуйте Будь-ласка Цитировать
 
 
+3 #54 Крис Пис.. 2011-10-21 16:16 Просто супер Цитировать
 
 
+2 #53 денис 2011-10-10 02:29 спасиб Цитировать
 

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить




...