Головна Історія України XVII - XVIII ст
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу

Это интересно

загрузка...
Сейчас 66 гостей онлайн

УКРАЇНА В КІНЦІ XVII - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVIII ст.

Гетьманство Івана Мазепи (1687-1709)


Після невдалого Кримського походу 1687 р. гетьман Іван Самойлович був звинувачений у зраді і відправлений у заслання в Сибір. Тоді ж на Коломацькій раді гетьманом було обрано осавула Івана Мазепу. Вибори гетьмана супроводжувались ухвалою нових Коломацьких статей, які ще більше обмежували автономію Гетьманщини і водночас закріплювали пільги за козацькою старшиною.
І. Мазепа швидко завоював довір'я з боку російської влади. В політиці він був прихильником міцної влади, намагався відстоювати інтереси України, не псуючи стосунків з Москвою. Він багато зробив для розвитку української культури і церкви.
Іван МазепаПід проводом Мазепи українські полки 1689 р. взяли участь у другому Кримському поході, який також закінчився невдало. В 1695—1696 рр. відбулися два Азово-Дніпровські походи, що принесли Росії певні надбання (фортецю Азов). Уклавши 1700 р. мир з Туреччиною, цар Петро І відразу ж розпочав Північну війну проти Швеції за Балтійське узбережжя. Україні довелося брати участь у новій війні, яка точилася далеко від неї за чужі інтереси. З Лівобережжя Петро І вивозив усе, що було необхідно для постачання війська; на війну треба було посилати козаків, тисячі з яких там гинули.
Петро І відверто нехтував українськими інтересами. Селяни і козаки не витримували величезних податків. Масове невдоволення спричиняла брутальність царських воєвод по відношенню до рядових козаків і старшини. В Україні поширювались чутки про повну ліквідацію автономії та заміну її воєводським правлінням.
За цих умов гетьман вирішив за будь-яку ціну зберегти Українську державність. З цією метою з 1705 р. він увійшов в таємне листування із шведським королем Карлом XII та його союзником — польським королем Станіславом Лещинським.
1707 р. шведська армія рушила через Білорусію на Москву, але, зустрівши сильний опір, повернула на Україну на з'єднання з І. Мазепою. Маневру шведської армії Мазепа не чекав. Його полки були розсіяні, а неподалік стояли численні російські війська. Тому гетьман таївся скільки міг і лише з наближенням Карла XII приєднався до нього. З гетьманом була генеральна старшина, частина полковників і кілька тисяч козаків. Для більшості перехід на бік шведів був несподіваним і незрозумілим, то ж частина їх пішла з табору Карла XII. Зате пізніше до гетьмана приєднався загін запорожців на чолі з кошовим Костем Гордієнком. З Карлом XII Мазепа уклав угоду, за якою шведи визнавали державну незалежність України, гарантували недоторканість її кордонів та права і привілеї старшини. Разом із тим Мазепа уклав із Станіславом Лещинським ще один договір, за яким Україна переходила під владу Польщі. За це Мазепі обіцялася винагорода — князівський титул, а також Полоцьке і Вітебське воєводства.
Надії гетьмана не здійснилися. У червні 1709 р. шведи зазнали нищівної поразки в битві під Полтавою. Мазепа разом з Карлом XII змогли втекти в турецькі володіння — Молдавію. У серпні того ж року пригнічений поразкою Мазепа помер.




  Пилип Орлик та його Конституція


Після смерті Мазепи на раді у Бендерах у травні 1710 р. старшина у вигнанні і обрала гетьманом Пилипа
 Орлика і схвалила написані ним «Пакти і конституції законів та вольностей Війська Запорозького».
 Документ визначав внутрішній устрій держави, взаємні зобов'язання і права гетьмана, старшини і 
всього козацтва. Особлива увага в Конституції приділялась устрою України, правам гетьмана і старшини.
 Вона мала обмежувати владу гетьмана і водночас зміцнювати права старшини. Всі державні посади мали
 бути виборними. Однак П. Орлик як гетьман не мав реальної можливості запровадити Конституцію у життя
 через скрутні обставини. Його похід на Київ 1711 р., який відбувся за підтримкою кримських татар, 
зазнав поразки через відсутність підтримки місцевого населення. Безсилий продовжувати боротьбу,
 П. Орлик протягом 30 років перебування у вигнанні шукав союзників на міжнародній арені, але 
безрезультатно.


  Наступ царизму на автономію України у першій половині XVIII ст.



На Лівобережжі у листопаді 1708 р. гетьманом був обраний полковник Іван Скоропадський (1708—1722), який в усьому був
 слухняний царському урядові і був позбавлений права вирішувати щось самостійно. 
При ньому постійно знаходився представник царського уряду, який контролював усі дії 
гетьманської влади. Сам цар Петро І дедалі частіше втручався в українські справи. Всупереч 
власним зобов'язанням він самостійно призначав полковників, у тому числі і з росіян, і з іноземців.

1722 р. була створена Малоросійська колегія з шести російських офіцерів. Вона відала збиранням податків з місцевого населення, контролювала діяльність генеральної військової канцелярії, займалась питаннями розміщення в Україні російських військ.
Після смерті І. Скоропадського Петро І взагалі не дозволив обирати нового гетьмана. Претендент на булаву полковник Павло Полуботок, відомий своїми незалежними поглядами, дістав повноваження лише наказного гетьмана, але й вони обмежувалися діями Малоросійської колегії. П. Полуботок намагався дати лад в управлінні, відновити права Гетьманщини, зокрема здійснив судову реформу. За це наказом царя його ув'язнили в Петропавловській фортеці у Петербурзі, де він загинув укінці 1724 р.
Тільки після смерті Петра І і складної придворної боротьби було вирішено відновити гетьманство. 1727 р. в Глухові гетьманом був обраний полковник Данило Апостол (1727—1734), кандидатура якого була заздалегідь узгоджена з царським двором. Ставши гетьманом, Д. Апостол відразу почав зміцнювати адміністративний апарат і економіку України і вимагав відновлення козацьких прав. Відповіддю на це з боку царського уряду стали так звані «Рішительні пункти» (1728), які посилювали вплив російської адміністрації в Україні. Право остаточного вибору генеральної старшини і полковників надавалось цареві. Генеральний суд наполовину був сформований з представників російської адміністрації.
Після смерті Д. Апостола 1734 р. обирати гетьмана знову не дозволили. Натомість було створене «Правління гетьманського уряду» з трьох генеральних старшин і трьох російських офіцерів. Формально вони мали рівні права, але фактично керував справами російський «правитель» — президент Правління.
На Слобожанщині також упроваджувались заходи щодо обмеження місцевого самоврядування. У 1719 р. всі судові справи були виведені з-під контролю козацьких полковників і передані царським урядовцям. Реорганізовані місцеві полки були перетворені на частини регулярної російської армії.




  Соціально-економічний устрій Лівобережжя і Слобожанщини у першій половині XVIII ст.


Головною галуззю економіки України залишалось сільське господарство, яке дедалі більше набувало товарного вигляду.
Значно поширилося велике землеволодіння, в основному за рахунок царських та гетьманських пожалувань, причому не тільки місцевій старшині, а й російським дворянам. У промисловості зароджувалися капіталістичні відносини. Дедалі більше орієнтувалися на ринок ремісничі цехи. Новим явищем стала організація промислових компаній, серед них Опошнянської у 1730-х рр., що займалась видобутком селітри. На промислових підприємствах поширювались технічні нововведення: водяні двигуни, нові верстати та ін., які підвищували ефективність праці. З'явилось мануфактурне виробництво.
Подальшого розвитку набувала торгівля, здебільшого з російськими містами: Москвою, Петербургом, Тулою, Архангельськом. Розвиткові торгівлі сприяв чумацький, промисел. Чумаки займалися перевезенням товарів. Українські купці підтримували зв'язки з Польщею, Німеччиною, Англією, Молдовою та іншими країнами.
Одночасно тривав наступ нових панів (козацької старшини і шляхти) на права селян і рядових козаків, що супроводжувався їх обезземеленням і експлуатацією. Крім того, селянська і козацька біднота мала нести державні повинності з перевезення вантажів, ремонту доріг, будівництва мостів і переправ та фортець, у тому числі й у різних частинах Росії.


  Запорозькі козаки у першій половині XVIII ст.


Внаслідок того, що запорожці підтримали І. Мазепу у травні 1709 р., Петро І наказав зруйнувати Січ. Після її ліквідації козаки перейшли у турецькі володіння в урочище Олешки на лівому березі Дніпра (сучасна Херсонщина) і збудували нову Січ. Внутрішній устрій Олешківської Січі був традиційним. Татари спершу не обмежували автономію запорожців. Але з часом умови життя погіршилися. Козаки були позбавлені права зводити укріплення і мати артилерію, змушені були брати участь у військових походах татар, зазнаючи великих втрат.
Тому, починаючи з 1714 р., січовики неодноразово зверталися до царського уряду з проханням дозволити їм повернутися на батьківщину, але відповіді не було. Ситуація змінилась тільки 1733 р. перед черговою російсько-турецькою війною, коли в Росії виникла потреба використати козаків проти Туреччини. Дозвіл було дано, і в березні 1734 р. запорожці в межах Російської імперії заснували Нову Січ на річці Підпільній (сучасна Дніпропетровщина). Система управління в ній залишилась незмінною, але влада все більше зосереджувалася в руках вузького кола старшини. Територія Запорожжя поділялась на 5, а потім на 8 паланок. Влада в них належала паланковим полковникам і старшині. Січ підпорядковувалась київському генерал-губернатору. Щоб забезпечити контроль над Запоріжжям, 1735 р, поблизу Січі було збудовано укріплення, де стояв російський гарнізон.



  Правобережні і західні землі


У першій половині XVIII ст. процес відновлення польської влади на Правобережжі, перерваний воєнними діями, пов'язаними з Північною війною, продовжився. До середини XVIII ст. поряд із власністю дрібної польської шляхти тут виникли великі латифундії магнатів Потоцьких, Любомирських, Чарторийських, Браницьких, що були повними господарями у своїх володіннях.
Тут існували також володіння корони — староства. Але поступово вони переходили у власність магнатів.
Становище селян у різних районах Правобережної України було неоднаковим. На Волині та північній частині Поділля вони були закріпачені і мусили виконувати панщину та інші повинності. На Правобережному Подніпров'ї спочатку панщини не було. Землевласники обмежувалися тут лише грошовими і натуральними податями, а селяни мали «слободи» (пільги) на 10—25 років. Але з поширенням у цьому районі фільварків тут зростала кількість різних форм соціального гноблення.
У тяжкому становищі перебувало населення Західної України, де кріпосницька система була більш міцною. Селяни жили в злиднях.
Близько 80 % міст були в приватному володінні магнатів і шляхти, які грабували міщан, примушуючи їх відбувати панщину. Тільки великі міста — Львів і Кам'янець-Подільський мали самоуправління.



  Національно-визвольний рух у першій половині XVIII ст.


На тлі посилення феодальної експлуатації в Україні активізувалися соціальні рухи. На Лівобережжі на антифеодальну боротьбу вплинуло велике повстання на Дону під керівництвом Кіндрата Булавіна (1707—1708), у якому брало участь багато запорожців і вихідців з Гетьманщини та Слобожанщини. У цей час відбувалися виступи селян Стародубського полку (1748) і козаків на Запоріжжі (1749). Ще більш гострою була соціальна боротьба на Правобережній Україні. 1701—1704 рр. тут відбулося велике повстання, очолюване Семеном Палієм. Спроби польського уряду придушити виступи не мали успіху, і він звернувся по допомогу до Росії. У придушенні повстання був зацікавлений і гетьман І. Мазепа, який вбачав у особі Палія, що мав великий авторитет серед населення, собі суперника. Повстання було придушене російськими військами і лівобережними полками. Захоплений в полон С. Палій був засланий у Сибір, але коли стало відомо про перехід Мазепи на бік шведів, його повернули в Україну і він узяв участь у Полтавській битві на боці Петра І. У другій чверті XVIII ст. на Правобережжі поширився гайдамацький рух (слово «гайдамака» походить від турецького «гайде» — гнати, переслідувати). Це були невеликі рухомі загони селян, міщан, козаків, які нападали на маєтки польських панів. Гайдамацький рух (у 1734 і 1750 рр.) переростав у великі повстання, коли гайдамацькі загони контролювали значну територію Правобережжя і захоплювали великі міста — Вінницю, Умань та ін. В обох випадках польський уряд звертався по допомогу до Росії, яка топила ці повстання в крові.
На західноукраїнських землях продовжували боротьбу загони опришків. Найвищого підйому опришківський рух досяг під керівництвом Олекси Довбуша. Очолюваний ним загін здійснював рейди на Дрогобич, Рогатин, Солотвин та інші міста. Хоча 1745 р. Довбуш, потрапивши в засідку, був убитий, придушити рух опришків польському урядові не вдалося.



   





  УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII ст.

Ліквідація автономного устрою Гетьманщини і Слобожанщини
У другій половині XVIII ст. частина козацької старшини намагалася відновити автономні права Гетьманщини. Під впливом фаворита імператриці Єлизавети Петрівни Олексія Розумовського дозвіл на відновлення гетьманства був отриманий. Останнім гетьманом став брат фаворита Кирило Розумовський (1750—І764). Він намагався відстоювати певну свободу Гетьманщини в галузі фінансів, здійснив перетворення у козацькому війську, провів реформу судової системи, виношував плани про заснування в гетьманській столиці Батурині університету. При К. Розумовському значно посилилася роль старшинської верхівки, якій гетьман передавав управління під час своїх частих і тривалих виїздів з України. Почали проводитись старшинські з'їзди, де обговорювались питання поточної політики.
Але останнє гетьманування мало під собою хитку основу — царську примху. Як тільки 1762 р. на престол зійшла Катерина П, вона відразу заявила про необхідність скасування гетьманства. Цариця наказала К. Розумовському скласти булаву, що той і зробив без будь-якого опору 1764 р.
Замість гетьмана була встановлена друга Малоросійська колегія. Фактична влада в колегії належала її президенту, малоросійському генерал-губернатору П. Румянцеву.
На місцях козацьке самоуправління зберігалось до початку 1780-х років. 1781 р. поділ Лівобережжя на полки й сотні було ліквідовано. Натомість запроваджувалася загальноросійська адміністративно-територіальна система. 1783 р. було ліквідовано козацьке військо. З козацького війська створили 10 регулярних полків, російської армії. З 1797 р. серед козаків почали проводитись рекрутські набори.
Так само розвивалися події і на Слобожанщині. Військово-адміністративна реформа 1732—1737 рр. звела нанівець автономію краю. 1762 р. Катерина II призначила слідство над місцевою старшиною, за підсумками якого 1765 р. був виданий маніфест, де говорилося про безладдя і непотрібність козацької служби. Слобідське козацьке військо було ліквідоване, а замість нього створено гусарські полки. Поділ території на полки і сотні був також скасований. Натомість із центром у Харкові була створена Слобідсько-Українська губернія, що складалася з п'яти провінцій, однойменних із колишніми полками.
Процес ліквідації автономного устрою Лівобережжя і Слобожанщини супроводжувався закріпаченням місцевого населення. У 60— 70-ті роки XVIII ст. царський уряд видав низку указів про обмеження права вільних переходів селян з однієї місцевості в іншу. Указ Катерини II від 3 травня 1785 р. законодавчо закріпив на Лівобережній і Слобідській Україні кріпацтво.
Одночасно на українські землі поширювалась дія «Жалуваної грамоти дворянству», згідно з якою козацька старшина і українська шляхта зрівнювалися в правах з російськими дворянами, що виключало її опір ліквідації української автономії у складі Російської імперії. Таким чином, на кінець XVIII ст. Україна повністю втратила особливу адміністративно-територіальну, військову і соціальну організацію, ставши звичайною провінцією Російської держави.


  Переділ українських земель у другій половині XVIII ст. і зміни в них (Зруйнування Січі)


У другій половині XVIII ст. тривала боротьба між Росією і Туреччиною за узбережжя Чорного моря. Вона переросла у дві російсько-турецькі війни 1768—1774 і 1787—1791 рр. Наслідком перемог Росії над Туреччиною стало приєднання до Росії Північного Причорномор'я і Приазов'я. 1783 р. до складу Росії увійшов Крим.
Уже після першої російсько-турецької війни була вирішена доля Запорозької Січі. Її значення як форпосту, що обороняв південні кордони, відпало. Крім того, Січ залишилась осередком антифеодальної боротьби, а це не влаштовувало російський уряд. У травні 1775 р. Запорозька Січ була остаточно ліквідована, а її землі увійшли до складу Новоросійської і Азовської губерній. Частина козаків відступила за Дунай, де у володіннях турецького султана виникла Задунайська Січ. Решта опинилася на службі Росії і була врешті-решт переселена на Кубань.
З кінця XVIII ст. Північне Причорномор'я стало швидко заселятися. Осідали тут і переселенці, доставлені урядом, зокрема іноземці (німці, серби, болгари), а також поміщиками. Зводилися великі міста: Катеринослав, Миколаїв, Херсон, Одеса, Севастополь. Головною галуззю економіки краю стало зернове господарство.
У другій половині XVIII ст. спостерігалося послаблення Речі Посполитої. Внаслідок трьох поділів (1772, 1793 і 1795) територія цієї держави була поділена між Росією, Австрією і Прусією. Після другого поділу Польщі 1793 р. територія Правобережної України увійшла до складу Російської імперії. Галичина і Північна Буковина опинилися у складі Австрії.
Якщо становище народних мас на Правобережжі з приєднанням до Росії майже не змінилося, то у складі Австрійської імперії на західноукраїнських землях сталися певні зміни, пов'язані з реформами імператриці Марії Терезії та імператора Йосифа II у 70—80-і рр. XVIII ст., суть яких полягала у скасуванні особистої залежності селян від поміщиків і обмеженні розміру феодальних повинностей (зокрема, панщини до 30 днів на рік), а також деяких перетвореннях у культурно-освітній і релігійній сфері (рівноправ'я всіх релігій).




  Народні рухи у другій половині XVIII ст.


Друга половина XVIII ст. характеризувалася подальшим розвитком соціальної боротьби. На Правобережній Україні продовжував поширюватись гайдамацький рух. 1768 р. він переріс в потужне повстання, що дістало назву Коліївщина, яке було очолене вихідцем з Лівобережжя Максимом Залізняком і уманським сотником Іваном Гонтою. Повстання охопило майже весь край, але було придушене спільними польсько-російськими зусиллями.
У Західній Україні поширювався рух опришків, який очолював Василь Баюрак, а після його загибелі Іван Бойчук. Не припинився цей рух і після переходу західноукраїнських земель під австрійську владу. Дещо спокійніше було на Лівобережжі. і Слобожанщині


  Українська культура у XVIII ст.


Григорій СковородаРозвиток української культури XVIII ст. мав певні особливості. Вона продовжувала розвиватися в умовах іноземного панування. На Лівобережжі вона розвивалася в умовах русифікації. 1720 р. вийшла заборона друкувати українські книжки рідною мовою. Продовжувався відтік української культурної еліти в Росію. Вихідці з України досягли в російських культурних установах визначних успіхів. У XVIII ст. почав слабнути релігійний вплив на наукові уявлення. Розвивалися медицина, фізика, хімія, астрономія. З'явились перші підручники з цих дисциплін, почалося їх викладання в навчальних закладах. Великим здобутком математичної науки став підручник І. Фальковського.
На більш високий щабель піднялася українська філософія, найвідомішим представником якої був Г. Сковорода. Почала формуватися історична наука. У XVIII ст. вийшли літописи Самійла Величка, Григорія Грабянки, анонімна праця «Історія русів», у яких доводилась самобутність української історії і необхідність збереження автономії України. Під впливом усної народної творчості, російської і світової літератури розвивалася українська література. Значну роль в її розвитку відігравав Г. Сковорода, що написав збірки віршів «Сад божественних пісень», «Байки Харківські» та багато літературно-філософських творів. Значним явищем в українській літературі кінця XVIII ст. стала поема І. Котляревського «Енеїда», яка поклала початок формуванню української літературної мови.
Була високо піднесена освітня справа. У першій половині XVIII ст. в Гетьманщині діяло 866 початкових шкіл, колегіуми в Харкові, Чернігові, Переяславі. 1701 р. Київський колегіум був перетворений на Києво-Могилянську академію. Серед її викладачів були такі вчені, як Ф. Прокопович і С. Яворський.
Зросла професійна майстерність діячів мистецтва. Всесвітньо відомі були вихідці України — художник Д. Левицький, В. Боровиковський, які були майстрами портретного живопису, композитор Д. Бортнянський, автор опер, хорових і духовних концертів.
В архітектурі подальшого розвитку набув стиль бароко. За проектами відомого архітектора Растреллі в Києві побудовані Андріївська церква і Маріїнський палац, пам'яткою архітектури цього стилю є Собор у Новомосковську. У другій половині XVIII ст. значно поширився стиль класицизм, що відзначався строгими, вишуканими формами. Архітектурна забудова багатьох міст в Україні в кінці XVIII ст. відбувалася саме в цьому стилі.
 
додати

Комментарии 

 
0 #17 David 2016-11-05 22:41 Як для менe tут не вистачає фактів … Цитировать
 
 
0 #16 чсм 2012-12-05 20:39 Цитирую студот:
ніхріна не знайшов.фігня а не сайт

ти хуй
Цитировать
 
 
+1 #15 студот 2011-11-24 23:49 ніхріна не знайшов.фігня а не сайт Цитировать
 
 
+2 #14 манюня 2011-10-05 17:41 Люди подскажите где найти про розвиток торгівлі XVIII ст!!! Цитировать
 
 
+1 #13 Валерия 2011-06-22 23:57 надеюсь ето мне поможет сдать на 5 историю!я немного ее понимаю Цитировать
 
 
+1 #12 тип 2011-06-16 18:25 спасибо. на троечку, дескать, материал.' Цитировать
 
 
+2 #11 саша 2011-06-15 22:37 це все не те!!!!!!! Цитировать
 
 
0 #10 лллолдро 2011-05-17 21:40 нихрена не нашла Цитировать
 
 
-2 #9 ленок 2011-03-01 22:23 дякую!!!!!!ви мене врятували і ще це дуже ЦІКАВО!!!!!! Цитировать
 
 
-3 #8 ленок 2011-03-01 21:21 супер,вы меня спасли Цитировать
 

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить




...