Головна Історія України ПОЧАТОК XX СТ.
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу

Это интересно

загрузка...
Сейчас 103 гостей онлайн

УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ XX СТ.

Становище Наддніпрянської України у складі Росії на початку XX ст.



Початок XX ст. свідчив, що перебування України у складі царської Росії суттєво загальмувало і деформувало її соціально-економічний розвиток. Загальноєвропейські процеси індустріалізації відбувались тут повільніше, ніж у західноєвропейських країнах. До того ж рушійною силою цих процесів було некорінне (неукраїнське) населення.
На економічній ситуації в Наддніпрянській Україні першого десятиліття XX ст. відбилася глибока економічна криза 1900—1903 рр. і застій, що прийшов їй на зміну, який тривав до 1909 р. Підприємці і банкіри, прагнучи подолати кризу, почали створювати монополістичні об'єднання, за допомогою яких вони ділили ринки збуту продукції, регулювали ціни, об'єднували дрібні фірми і закривали збиткові заводи і фабрики. Найбільш поширеною формою монополій у початковий період були синдикати — угоди самостійних у виробничому відношенні власників підприємств про спільну реалізацію продукції через спільно організовану систему збуту.
В Україні одним із перших виник 1887 р. цукровий синдикат. 1902 р. був організований металургійний синдикат «Продамет», який зосередив у своїх руках дві третини виробництва чавуну і сталі Південної України. 1903 р. заснований синдикат «Продаруд». Значну роль відігравав синдикат «Продвугілля».
У 1909—1914 рр. економічна криза і застій змінилися прискореним підйомом української промисловості. При цьому роль і місце України в економічному організмі Російської імперії не змінились. Економічне зростання охопило головним чином вугільно-металургійну промисловість Донецько-Криворізького регіону, де працювали 50 % всіх робітників промисловості України.
Як і раніше, на початку XX ст. царський уряд сприяв прогресу головним чином сировинних галузей народного господарства України і свідомо гальмував розвиток інших. Результатом цього стало те, що багато галузей промисловості, які були життєво важливі для українського суспільства, були у занепаді, і жителі України змушені були купувати російські або закордонні товари. Це спричиняло постійний відтік коштів з України.
Загалом із України вивозилось набагато більше, ніж ввозилось. Вивіз товарів з України не мав відповідного відшкодування. За межі України і за кордони імперії в цілому йшло 75 % отриманого в економіці прибутку.
Розвиток сільського господарства Наддніпрянщини гальмувався на початку XX ст. малоефективним поміщицьким землеволодінням, у якому зосереджувались відсталі напівкріпацькі форми виробництва, та селянським малоземеллям. Поміщикам, що мали багато землі, не обов'язково було перебудовувати свої маєтки на капіталістичній основі. Вони задовольнялися селянськими відробітками і орендними виплатами селян. Провідну роль в сільському господарстві України відігравало виробництво зерна, особливо озимої пшениці.



  Економічний розвиток Західної України

На початку XX ст. західноукраїнські землі у складі Австро-Угорщини залишались відсталим перенаселеним краєм. Перебудову західноукраїнської промисловості стримувала австрійська влада, яка намагалась зберегти українські землі як сільськогосподарський район, що мав постачати промисловим центрам імперії дешевий хліб, ліс, худобу і був би ринком збуту її товарів. Розвивалась тільки нафтовидобувна промисловість та деревообробна, які майже повністю знаходились в руках іноземних монополій («Галицько-Карпатське товариство», «Галичина»). Місцеві робітники отримували мізерну заробітну платню. У сільському господарстві, де капіталістичні відносини розвивалися повільно і дуже боляче для селян, панували великі дворяни-землевласники. Через це селяни нестерпно потерпали від малоземелля і безземелля. Життя примушувало їх орендувати землю на кабальних умовах у поміщиків.
Земельна нестача спричинила масову еміграцію селян за океан. Тільки 1900— 1910 рр. з Галичини і Буковини виїхало понад 300 тис. селян. Закарпаття 1905 — 1914 рр. залишило понад 40 тис. осіб



  Соціальні рухи в Україні на початку XX ст.


Малоземелля і безземелля в селі, низька заробітна плата і сваволя підприємців щодо робітників у містах революціонізували селянське і робітниче середовище. 1902 р. на Харківщині і Полтавщині відбулися масштабні селянські виступи, для придушення яких царський уряд використав війська. 1900 р. в Харкові відбулася перша в Російській імперії першотравнева демонстрація, а 1903 р. велика кількість робітників України взяла участь у загальному страйку Півдня Росії, коли упродовж кількох днів зупинили роботу підприємства Одеси, Миколаєва, Катеринослава, Києва, був припинений рух на залізницях і міського транспорту. Одночасно відбувалися виступи студентів. 1901 р. у зв'язку з відданням у солдати 183 студентів Київського університету — найбільш активних учасників масового студентського руху — сталися масові студентські заворушення по всій імперії, в яких взяли участь й студенти Києва, Харкова, Одеси.
Керівництво робітничим рухом намагалися очолити російські соціал-демократи, які після II з'їзду РСДРП (1903) розкололися на дві фракції — більшовиків на чолі з Володимиром Ульяновим (Леніним) та меншовиків, очолених Юлієм Мартовим. Перші віддавали перевагу насильницьким формам боротьби і соціальних перетворень, нелегальній антиурядовій діяльності «професійних революціонерів». Меншовики виявляли готовність брати участь у реформуванні суспільства мирним шляхом, вимагаючи встановлення демократичного ладу в усій Росії. Але, й ті й інші нехтували «українським питанням».
На керівництво селянським рухом претендувала створена 1902 р. загальноросійська партія соціалістів-революціонерів (есерів), що вважала себе правонаступницею народників і відстоювала ідею «общинного соціалізму», тобто облаштування суспільства на основі федерації незалежних селянських общин. Есери були прибічниками тактики індивідуального терору проти царських чиновників, вимагали «соціалізації землі» шляхом передачі її в повне розпорядження селянських общин, які мусили розподіляти її згідно з «порівняльно-трудовим принципом» (тобто з врахуванням того, скільки кожна сім'я може обробити).
Селянські і робітничі виступи на початку XX ст. відбувались і в Західній Україні. 1901—1902 рр. на українських землях Галичини відбулися 24 робітничих страйки.




  Національно-визвольний рух на початку XX ст.



революція барикадиУ Наддніпрянській Україні соціальні утиски поєднувалися з великодержавною політикою царського уряду. Переслідувались українська культура, її діячі, українська мова, преса, театр.
Особливістю Західної України було те, що тиск офіційної імперської влади доповнювався національним гнобленням з боку польських, румунських і угорських чиновників, великих землевласників і підприємців.
Закономірним наслідком такого становища було посилення боротьби за поліпшення національно-політичного становища. Саме в цей час на арену політичного життя Наддніпрянщини почали виходити політичні партії, які прагнули очолити невдоволених існуючим становищем. Першою з них була Революційна українська заснована в Харкові 9 січня 1900 р. Дмитром Антоновичем. Головною метою партії було досягнення незалежності України. У своїй діяльності РУП спиралася на студентів, семінаристів, учителів інших представників української інтелігенції, на робітників низки підприємств. Але політичний напрям її був нечіткий через соціальну строкатість її членів. Це продемонстрував її документ — брошура М. Міхновського «Самостійна Україна», головна думка якої містила в собі гасло «Україна для українців».
Через це від РУП відокремилась відверто націоналістична Народна українська партія на чолі з М. Міхновським. Але вона майже нічого не встигла зробити — надрукувала лише декілька антиросійських брошур та спробувала зруйнувати пам'ятник О. Пушкіну у Харкові.
Через деякий час в РУП стався більш серйозний розкол. У ній поширився вплив загальноросійського соціал-демократичного напряму, і влітку 1905 р. з РУП вийшла група під керівництвом Мар'яна Меленевського та Олександра Скоропис-Йолтуховського, що заснувала Українську соціал-демократичну спілку («Спілка»), яка на правах регіональної організації увійшла до складу РСДРП (меншовиків). Більшість членів РУП, лідером якої був економіст Микола Порш, не відмовившись від автономістської національної програми, в кінці 1905 р. утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). З 1900 р. в Україні діяла Українська соціалістична партія УСП, очолювана Борисом Ярошевським, яка 1903 р. увійшла до складу РУП.
Помірковане крило української інтелігенції також партійно структурувалось. Восени 1904 р. представниками українських ліберальних кіл була заснована Українська демократична партія (УДП) на чолі з Олександром Лотоцьким та Євгеном Чикаленком. Одночасно виникла Українська радикальна партія, лідерами якої були Борис Грінченко і Сергій Єфремов. Обидві партії виступали за ліберально-демократичні перетворення та політичну автономію України. Однак УРП мала в перспективі утворення загальнонародної власності за умови, що її вилучення у приватних осіб мало компенсуватись.
На відміну від Наддніпрянщини, в Західній Україні, яка входила до складу конституційної монархії — Австро-Угорщини, партії виникли ще у 80—90-ті рр. XIX ст. і на початку XX ст. національно-визвольний рух розвивався вже під їх керівництвом. Галичина поступово перетворилася на загальноукраїнський центр національного визволення.
Українські партії Прикарпаття очолили масовий рух за автономію Східної Галичини, загальне виборче право, заснування у Львові окремого українського університету. Зростав національно-патріотичний рух молоді, що виявилось насамперед у діяльності масових молодіжних патріотично-спортивних організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт». Однак активізація національно-визвольного руху спричинила конфлікт з польською , громадою Галичини, яка розглядала край як свій споконвічний. Цей конфлікт переріс у липні 1910 р. у збройні сутички на вулицях Львова, і знадобилося втручання уряду.



  Українські землі під час Російської революції 1905-1907 рр.



революція 1905Соціальна і національна напруженість у суспільстві вилилася в Росії в революцію 1905—1907 рр., яка почалася після розстрілу у Петербурзі 9 січня 1905 р. робітничої демонстрації. Революційні виступи в Україні набули масового характеру. Вже на початку революції, в січні—березні 1905 р., страйкувало 170 тис. робітників усіх губерній України. Влітку 1905 р. селянський рух охопив половину повітів. Почалися виступи в армії. У червні 1905 р. почалося повстання на броненосці «Потьомкін», яке очолили українці Григорій Вакуленчук (загинув на самому початку повстання) та Афанасій Матюшенко. Через два тижні плавання Чорним морем броненосець із закінченням запасу палива і води змушений був здатися у румунському порту Констанца. Восени 1905 р. на чорноморському флоті підняли повстання 12 кораблів, очолене лейтенантом Петром Шмідтом, що служив на крейсері «Очаків». Але воно було придушене урядовими силами. Самого Шмідта наступного року було страчено за вироком суду. У листопаді 1905 р. на збройну демонстрацію вийшли три саперні роти, очолені підпоручиком Борисом Жаданівським. Цей виступ також був придушений урядовими військами. У грудні 1905 р. під впливом більшовиків, анархістів та есерів у Донбасі, Харкові, Олександрівську відбулися збройні повстання робітників. Після їх придушення революція пішла на спад.
Розмах революційних подій 1905 р. налякав царський уряд. 17 жовтня 1905 р. у розпал жовтневого загальноросійського політичного страйку, що паралізував економічне життя країни, вийшов царський маніфест, у якому проголошувалося перетворення Росії на конституційну монархію, дарування народові всіх демократичних прав і свобод, зобов'язання уряду скликати виборний представницький орган — Державну думу. Цей маніфест, як і сама революція, привів до пожвавлення українського національно-визвольного руху, який став складовою частиною революції. Молоді українські партії пропагували в масах ідеї автономії або повної самостійності України, вели боротьбу за скасування заборон на використання української мови, за усунення перепон на шляху до розвитку національної культури.
В Україні відбувся справжній вибух національного життя. З'явились і відкрито поширювались масові періодичні видання — газети «Хлібороб» у Лубнах, «Громадська думка», «Рада» в Києві та ін. Перші успіхи були досягнуті у боротьбі за відкриття кафедр українознавства в університетах Одеси і Харкова. Велику патріотично-культурну роботу розгорнули відкриті з жовтня 1905 р. в Наддніпрянській Україні «Просвіти» — в Одесі, Києві, Миколаєві, Кам'янець-Подільському, на Полтавщині та Катеринославщині. До серпня 1907 р. в Україні діяло 35 «Просвіт». Однак при цьому так і не вдалося, за незначним винятком, домогтися українізації шкільної освіти. Важливою подією тодішнього політичного життя стала діяльність української парламентської громади у Державних думах, яка висувала вимоги автономії України, розширення місцевого самоврядування, впровадження української мови і в освіті і церкві, створення кафедр української мови, літератури і історії в університетах та учительських семінаріях, вирішення аграрного питання на користь селян.




  Післяреволюційна реакція


революція 1905-1907З 1907 р. самодержавство перейшло в наступ. Після «третьочервневого перевороту» (розпуск царем Миколою II другої Державної думи 3 червня 1907 р. з одночасним ухваленням нового виборного закону, що майже виключав участь у Думі представників селян і робітників) майже всі завоювання в національній і соціальній сфері, здобуті в попередні роки, були втрачені. Переслідувались опозиційні до влади політичні партії, закривалися профспілки, були страчені, кинуті в тюрми або заслані активні учасники революційного руху.
Одночасно поширювалася діяльність російських шовіністичних організацій (чорносотенців). Серед них був заснований 1908 р. «Клуб Російських націоналістів», який виступав за нещадну боротьбу проти українського національно-визвольного руху.
Почався новий виток русифікації. Одна за одною почали закриватися «Просвіти» з підконтрольними їм установами, заборонялися українські друковані видання, відновилася заборона на вживання української мови у школах та інших освітніх закладах.
Українські соціал-демократичні партії — УСДРП і «Спілка» не знайшли чіткої тактики своєї діяльності в умовах реакції. Лідери соціал-демократії почали шукати союзників в організованому 1908 р. міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів. Таким політичним блоком було Товариство українських поступовців (ТУП) на чолі з М. Грушевським і С. Єфремовим. У програмі ТУП висувалися такі вимоги:
• парламентаризм як основа загальнодержавного ладу;
• федеративна перебудова Росії як засіб забезпечення прав українського народу;
• національно-територіальна автономія України у складі Росії.
У своїй діяльності «тупівці» знайшли спільну мову з російськими думськими фракціями трудовиків і конституційних демократів (кадетів), але ті продовжували ставитись критично до українського питання.



  Столипінська аграрна реформа


Столипінська аграрна реформаОдночасно з проведенням курсу на обмеження і ліквідацію демократичних прав і свобод царська влада вживала заходів, спрямованих на послаблення соціального напруження у суспільстві. Цю мету ставила столипінська аграрна реформа, що розпочалася 1906 р. Реформа, руйнуючи селянську общину, створювала умови для економічного зростання селянства шляхом передачі їм земельних наділів у приватну власність. Таким чином, селяни мали перетворитися на фермерів. В 1907—1911 рр. в Україні на хутори і відруби виділилось понад 226 тис. селянських господарств.
Щоб укріпити своє економічне становище, селяни (переважно заможні) користувались послугами Селянського банку: брали кредити під заставу своїх земельних ділянок. Не всі сільські господарі витримували ринкову конкуренцію. Багато хто розорявся. Коли борг не повертався, земля переходила у власність банку і продавалась ним. Таким чином, банківські операції призводили до подальшого розшарування селян. В Україні скоротились земельні наділи бідноти з 3,7 десятини у 1907 р. до 2,2 1916 року.
Збіднілим селянам надавалась можливість переселятись у малозаселені райони Російської імперії. Понад 1,1 млн. українських селян у 1907—1914 рр. переселилось у Сибір, на Далекий Схід, в Середню Азію і Казахстан.
Столипінська реформа мала певні позитивні наслідки: збільшення орних площ, врожаїв. Але середній клас селян-фермерів, який міг би підтримувати царську владу, так і не був створений.



  Український національний рух напередодні Першої світової війни


Останні десятиліття перед Першою світовою війною були періодом зміцнення зв'язків між визвольними рухами Наддніпрянської і Західної України. Вони почали узгоджувати плани національно-визвольної боротьби по обидва боки кордону. Коли стало зрозуміло, що великій війні в Європі запобігти неможливо і вона не обійде Україну, то виникла спільна для всіх патріотів думка: використати війну і міжнародні політичні зміни в інтересах України, наближаючи час відновлення української державності.
При цьому враховувався різний рівень національного гноблення українців — більший у Росії, менший — в Австро-Угорщині. Російська загроза Австро-Угорщині була загрозою і тим завоюванням, яких досяг тут визвольний рух завдяки конституційному ладу. Ця обставина визначала позицію західноукраїнських партій. Наприкінці 1912 р. вони вирішили в майбутній війні підтримати Австро-Угорщину, щоб після її перемоги об'єднана Україна здобула автономію у складі Австро-Угорщини як перший крок до незалежності.
Позиція учасників національно-визвольного руху в Наддніпрянщині не була такою одностайною. Частина з них підтримала галичан. Це передусім стосується емігрантів зі Сходу, що жили у Львові {Дмитро Донцов). Деякі побоювались, що Росія використає тезу про «австрійську орієнтацію» українців для жорсткої розправи з їх національним рухом. Інші вважали, що після перемоги Росії і приєднання до неї Західної України вона дасть об'єднаним українським землям автономію, оскільки інакше правити ними не зможе. Була й така точка зору, що пов'язувала майбутнє України з революцією у послабленій Росії. А демократична Росія, вірили прибічники такої думки, обов'язково забезпечить свободу українському народові. Однак, незважаючи на розбіжності в деталях, в головному учасники руху були єдині, їх об'єднувало прагнення: досягти найближчим часом бажаної мети — створити Соборну Українську державу.


  Українська культура початку XX ст.



Незважаючи на всю складність суспільно-політичного життя, українська культура початку XX ст. зробила крок уперед. При цьому в своєму розвитку вона мусила долати серйозні перепони.
Як і раніше, болючою була освітня проблема. В роки революції 1905—1907 рр. розширилася шкільна мережа. Однак ні кількість шкіл, ні якість навчання в них не відповідала потребам. Незадовільним залишався стан початкової освіти. Ситуація в народній освіті погіршувалась ще і національним гнобленням, яке виявлялося насамперед у забороні україномовного навчання. Кращою, ніж у Наддніпрянщині, була освітня ситуація в західноукраїнських землях. Але й там було ще далеко до задоволення потреб українського населення в освіті.
Революція 1905—1907 рр. сприяла полегшенню розвитку науки. Великий крок уперед в дослідженні історії України зробили М. Грушевський (кілька томів «Історії України-Руси»), Олександра Єфименко («Історія українського народу» та інші праці), Дмитро Багалій (праці з історії Слобожанщини). Видатним антропологом, етнографом і археологом був Федір Вовк. Серед вчених-філологів помітними фігурами були Борис Грінченко та Агатангел Кримський.
Наукова думка розвивалася і вченими-природознавцями. Деякі з них (Володимир Вернадський, Данило Заболотний та ін.) вийшли на передові рубежі світової науки. Київ та інші міста стали центрами технічного прогресу.
Початок XX ст. в історії українського мистецтва відзначено подальшим розквітом, що розпочався у другій половині XIX ст. Українські митці долали численні перепони, що стояли перед ними через антиукраїнську політику російського і австрійського урядів.
В умовах тимчасового послаблення тиску на українське слово нові можливості відкрилися перед літературою. Письменники не обмежувалися лише селянською тематикою. Вони сприймали нові творчі течії, звертались до нових жанрів. Визнаними майстрами літератури були Володимир Винниченко, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олександр Олесь, які висвітлювали всі аспекти життя українського народу, формуючи своїми творами національну свідомість.
З початку XX ст., одночасно з розвитком національного руху, бажання спертися на рідні корені, відродити українську культурну самобутність відчувається і в мистецтві. Яскравим виразником національного стилю в архітектурі був Василь Кричевський, за проектом якого було побудоване Полтавське земство. Видатних успіхів досяг художник-баталіст Микола Самокиш, живописці Сергій Васильківський.
Народно-пісенна традиція стала важливим джерелом розвитку музичної культури. Народні пісні в обробці Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Станіслава Людкевича все ширше звучали в концертному репертуарі професійних виконавців і самодіяльних художніх колективів. Пісенну музичну культуру примножила видатна актриса Соломія Крушельницька.
Продовжувалось піднесення українського театру. Його славу примножували брати Тобілевичі, М. Садовський, П. Саксаганський. 1906 р. був створений перший стаціонарний український театр у Києві, де провідне місце посідала М. Заньковецька.

 
додати

Комментарии 

 
0 #80 Panda 2016-06-07 20:56 Цитировать
 
 
0 #79 Днепр 2015-03-24 21:10 Цитирую Takanori:
Цитирую Лиза:
Цитирую ПаТріоТ:
Тупі москалі
Шо ви тут забули? шо "потерялись" ???!
Гавно тупе! І ше буде тут свої коменти залишати! Взагалі страх загубили!


Закройте вы свои рты,если вы не знаете Украина многонациональн ое государство,в нашем городе все говорят на русском языке. Патриоты хреновы


Україна - це Україна, а не "многонациональн ое государство"! Якщо ти проживаєш на терторії цієї держави, то розмовляй будь-ласка державною мовою!

Ты не имеешь права указывать на каком языке кому общаться, мать твою. Мне лично удобней говорить на русском и ты не в праве мне запретить.
Цитировать
 
 
+6 #78 Ваниль 2013-10-15 21:15 Знаете я здесь впервые (на этом сайте)я живу в Украине но говорю на двух языках и ка же вы меня назовете если корни у меня идут с России и Украины? Я не знаю зачем здесь такие мнение бурные высказывать (это ваши мнения и некоторые очень даже достойны внимания). Все равно мы словенского рода все мы с Руси.Минутка патриотизма - Киевская Русь (замете Киевская идет первое слово ,а именно Киев - столица Украины). Я думаю что вы сможете осмыслить мои слова и понять меня как я поняла вас и прекращайте уже ведь мы все живем на Земле , а она у нас ОДНА!!!!!!!!1 Цитировать
 
 
-2 #77 Ваниль 2013-10-15 21:03 Цитирую УКраїнець:
Цитирую Ира:
Цитирую Takanori:
Цитирую Лиза:
Цитирую ПаТріоТ:
Тупі москалі
Шо ви тут забули? шо "потерялись" ???!
Гавно тупе! І ше буде тут свої коменти залишати! Взагалі страх загубили!


Закройте вы свои рты,если вы не знаете Украина многонациональн ое государство,в нашем городе все говорят на русском языке. Патриоты хреновы


Україна - це Україна, а не "многонациональн ое государство"! Якщо ти проживаєш на терторії цієї держави, то розмовляй будь-ласка державною мовою!

Если я хочу разговаривать на русском, то я буду на нём разговаривать. И если я живу в Украине не обязательно носить вышиванку и разговаривать на украинском. Это личный выбор каждого. Да, я живу в Украине, но разговариваю я только на русском. Так уж исторически сложилось, что это тоже родной язык для многих украинцев.

москалі тупі*********** *************** *********** *************** *************** *************** ***********
Цитировать
 
 
-1 #76 УКраїнець 2012-12-11 20:16 Цитирую Ира:
Цитирую Takanori:
Цитирую Лиза:
Цитирую ПаТріоТ:
Тупі москалі
Шо ви тут забули? шо "потерялись" ???!
Гавно тупе! І ше буде тут свої коменти залишати! Взагалі страх загубили!


Закройте вы свои рты,если вы не знаете Украина многонациональн ое государство,в нашем городе все говорят на русском языке. Патриоты хреновы


Україна - це Україна, а не "многонациональн ое государство"! Якщо ти проживаєш на терторії цієї держави, то розмовляй будь-ласка державною мовою!

Если я хочу разговаривать на русском, то я буду на нём разговаривать. И если я живу в Украине не обязательно носить вышиванку и разговаривать на украинском. Это личный выбор каждого. Да, я живу в Украине, но разговариваю я только на русском. Так уж исторически сложилось, что это тоже родной язык для многих украинцев.

москалі тупі*********** *************** *********** *************** *************** *************** ***********
Цитировать
 
 
+2 #75 Юля 2012-12-03 19:52 хорший сайт Цитировать
 
 
+4 #74 99Lilija 2012-11-27 01:04 Дуже дякую за інтересну інформацію, те що треба. Цитировать
 
 
-3 #73 Ира 2012-10-11 20:41 Цитирую Takanori:
Цитирую Лиза:
Цитирую ПаТріоТ:
Тупі москалі
Шо ви тут забули? шо "потерялись" ???!
Гавно тупе! І ше буде тут свої коменти залишати! Взагалі страх загубили!


Закройте вы свои рты,если вы не знаете Украина многонациональн ое государство,в нашем городе все говорят на русском языке. Патриоты хреновы


Україна - це Україна, а не "многонациональн ое государство"! Якщо ти проживаєш на терторії цієї держави, то розмовляй будь-ласка державною мовою!

Если я хочу разговаривать на русском, то я буду на нём разговаривать. И если я живу в Украине не обязательно носить вышиванку и разговаривать на украинском. Это личный выбор каждого. Да, я живу в Украине, но разговариваю я только на русском. Так уж исторически сложилось, что это тоже родной язык для многих украинцев.
Цитировать
 
 
+1 #72 ...РомаН... 2012-10-10 17:15 сайт ганий, тiльки реклама все поганить Цитировать
 
 
0 #71 Takanori 2012-05-22 14:36 Цитирую Лиза:
Цитирую ПаТріоТ:
Тупі москалі
Шо ви тут забули? шо "потерялись" ???!
Гавно тупе! І ше буде тут свої коменти залишати! Взагалі страх загубили!


Закройте вы свои рты,если вы не знаете Украина многонациональн ое государство,в нашем городе все говорят на русском языке. Патриоты хреновы


Україна - це Україна, а не "многонациональн ое государство"! Якщо ти проживаєш на терторії цієї держави, то розмовляй будь-ласка державною мовою!
Цитировать
 

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить




...