Головна Література Енеїда Базилевич Анатолій Шаржі на стінах і «Енеїда на вікні»
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу

Это интересно

загрузка...
Сейчас 96 гостей онлайн

Шаржі на стінах і «Енеїда на вікні»
Шаржі на стінах і «Енеїда на вікні» 

Я познайомився з ним наприкінці п'ятдесятих років минулого століття, коли він переїхав з Харкова, де закінчив художній інститут, до Києва, одружившись із чарівною киянкою Ілею (яку я називав «античною жінкою» за класичні риси вольового обличчя).

Це були незабутні роки хрущовської відлиги, коли після сталінської задухи дихалося так вільно і весело і здавалося, що це вже назавжди.

Анатолій Базилевич почав активно співпрацювати з київськими видавництвами. А я працював завідуючим редакцією для молодших школярів відновленого Дитвидаву, який згодом став називатися «Веселкою». І по цій редакції почали виходити книжки для дітей з прекрасними малюнками Анатолія Базилевича - і «Абу-Касимові капці» Івана Франка, і «Пан та Іван в дорозі» Степана Руданського, і «Українські народні казки»...

І в Толі (дозвольте мені назвати його так, як я називав його все життя), і в мене було чимало гіркого у дитинстві і в юності, а предки наділили нас веселою вдачею, тому ми обидва тяглися до гумору, до сміху, і це нас поєднало.

У ті роки я був редактором веселчанської стінгазети. І несподівано Толя сам зголосився мені допомогти. Це був вияв справжніх «Божих ласк» як для мене, так і для всього колективу видавництва, та й для відвідувачів «Веселки», бо то були не просто стінгазети, а витвори мистецтва. Довжелезні, по десять-п'ятнадцять метрів з неповторними, геніальними дружніми шаржами, які викликали нестримний регіт. Як я шкодую, що вони не збереглися, ті стінгазети! Та й як я міг зберегти їх, коли всі персонажі шаржів були веселчанами, і кожен благав віддати на пам'ять його «портрет». Особливо запам'яталася мені новорічна стінгазета, коли Базилевич накрив багатющий святковий стіл. Я був оселедцем, хтось поросям під хріном, хтось смаженою гускою, хтось качкою, хтось куркою, хтось корком на пляшці шампанського... Це було щось раблезіанське, неповторне в своїй геніальності. Вечори, проведені за випуском стінгазет, забути неможливо. Пізні перехожі зазирали у вікна, зупинені громовим реготом, що лунав з кімнати художнього відділу, де малювалася стінгазета. «Веселка» містилася тоді на вулиці Кірова, 34 (на першому поверсі - тепер це вулиця Грушевського, і міститься в тій кімнаті журнал «Всесвіт»).

Якось мені Толя сказав:

- Знаєш, мені сьогодні наснився сон - іде вулицею пихатий бундючний (він назав ім'я директора видавництва, що робив дурні зауваження до малюнків). У крислатому капелюху, з портфелем, виставивши вперед пузо. А я іду за ним і сміюся, сміюся, сміюся... І він раптом почав меншати, меншати, меншати... І враз по тротуару поповз самий лише капелюх... Такий сон міг наснитися тільки геніальній людині.

Навпроти мого ліжка на стіні висить великий портрет Марка Твена роботи Анатолія Базилевича з дарчим написом: «На пам'ять про нашого спільного улюбленого письменника»... Я дивлюсь на нього щовечора, коли засинаю, і щоранку, коли прокидаюся. І не лише Марк Твен був нашим спільним улюбленим письменником, а й Микола Гоголь, й Іван Франко, й Іван Котляревський, і Степан Руданський, і Ярослав Гашек (до речі, за «Пригодами вояка Швейка» Ярослава Гашека я писав дипломну роботу, закінчуючи Київський університет - «чештіну» слов'янського відділення філфаку). І малюнки до всіх цих улюблених письменників, до їхніх творів дарував мені з дарчими написами Анатолій Базилевич. А над настінним годинником висить дружній шарж Базилевича на мене - сиджу я голісінький з кукурудзою при боці на безлюдному острові, приставивши перо до лоба (натяк на мої «Пригоди Робінзона Кукурузо»). Я теж по кілька разів на день, дивлячися на годинник, дивлюсь і на шарж. Скільки ж тих шаржів намалював на мене Толя! Одним із шаржів відкривається моя книга, видана у 2003 році видавництвом «Веселкою», - «Казкові пригоди і таємниці».

У 1960 році я одержав від Спілки письменників окрему двокімнатну квартиру на бульварі Лихачова. Це було за дві зупинки тролейбуса від вулиці Філатова, де мешкали Базилевичі і де на першому поверсі була Толина майстерня. Я частенько відвідував ту майстерню, та й він заходив до мене.

Творчий процес у Толі починався з нарізання паперу. Розмотувавася рулон ватману і нарізалися великі аркуші.

- О! Сьогодні нарізав папір! - урочисто говорив він. І це означало, що творчий процес почався. Хоч аркуші ще були білісінькі, як сніг, але уява вже компонувала малюнок. Я бував свідком того магічного дива, коли під рукою майстра оживав папір і з'являлися перші начерки, а тоді й весь малюнок.

Якось він завітав до мене (він тоді працював над «Енеїдою» Котляревського). Гомоніли ми, гомоніли, а тоді він каже:

- Хочеш, я намалюю тобі сюжети до «Енеїди»?

- Авжеж хочу! - зрадів я. - Тільки в мене ватману нема, нарізати не можу. Є лише папір для друкарських машинок.

- Не біда, - каже. - А мило є?

- Звичайно! - кажу. - Руки хочеш помити?

- Руки в мене чисті. Мило мені потрібне для малювання. Малюватиму милом на склі. Не заперечуєш? Потім легко буде змити.

Я не заперечував.

І він почав малювати. На вікнах, на балконних дверях, на дзеркалах. І незабаром геть усі вікна і дзеркала були розмальовані козаками, голими жінками, сценами боїв... Це було щось фантастичне і неповторне. Квартира перетворилася на дивовижний вернісаж. Я був у захватi. Толі теж сподобалося те, що він зробив. Здається, такої «виставки» у нього не було ніколи...

Коли ввечері прийшла з університету моя дружина Світлана (вона викладала і в «денників», і у «вечірників»), то вражено спинилася на порозі, не в змозі вимовити ні слова...

- Сонечко! - благально сказав я. - Не чіпай сьогодні нічого! Хай хоч ніч поживе ця краса!.. А завтра змиєш!

І дружина погодилася. Бо таки справді то було неповторно!.. І ми ночували разом із героями «Енеїди». Яка шкода, що я не сфотографував того дива (не було в мене тоді фотоапарата). А вранці довелося моїй Світлані все те змивати. Хоч і жаль було дуже...

За п'ятдесят років, що я працюю в дитячій літературі, мені довелося чути і читати чимало відгуків і рецензій на мої книжки. Але найдорожчий для мене відгук був Анатолія Базилевича на «Тореадорів з Васюківки». Він не був щедрим на схвальні відгуки. Як у всіх дуже талановитих людей, його «планка» була високою.

Сьомого червня я, як завжди, подзвонив йому по телефону привітав із днем нароження. Ми говорили один одному добрі слова, здається, навіть жартували. Я й не думав, що це наша остання розмова. Наприкінці того ж таки червня 2005 року його не стало, він перейшов у вічність...

Коли я нахилився над труною, щоб востаннє попрощатися з ним, я наче вперше помітив, яка в нього велична голова - голова генія.

Він був істинно народним художником, не лише за званням, а й по суті. Його невмируще мистецтво веселитиме і радуватиме народ завжди. Не всім, навіть талановитим, художникам судилося жити у віках. Йому судилося.

Всеволод НЕСТАЙКО


 
додати

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить




...