Головна Література Лілія Шитова Казки МУДРЕЦЬ ВОВА І ТРУДЯГИ БОБРИ
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу

Это интересно

загрузка...
Сейчас 101 гостей онлайн

МУДРЕЦЬ ВОВА І ТРУДЯГИ БОБРИ
У Вови ж відбулася зустріч з Бобрами.
Трапилося це так. На березі річки у невеличкому лісі Вова помітив сімейство невідомих йому звірів. Вони не бігали, не веселились, як всі під час Весняного Балу, а вперто працювали – тягали важкі колоди.
- Ви не знаєте, хто це? – запитав Вова у червоноклювого Лелеки, який поважно крокував повз нього.
Лелека вийняв з футляру бінокль, уважно подивився в нього і сказав:
- Так це ж Бобри.
- Бобри? А що вони роблять?
- Що роблять? Колоди перетягують.
- Для чого?
- А це ти у них сам запитай!
„Справді, піду й запитаю”, - подумав Вова. І так і зробив. Підійшов, привітався.
Бобри відповісти відповіли, але роботи не припинили. Вові навіть незручно стало марними розмовами таких зайнятих Бобрів від справи відволікати. І самому, до речі, стояти без діла.
Вирішив допомогти. Бачить, молоденький Бобер сам, без напарника, здоровенну колоду тягне, аж сопе. Взявся за другий кінець, допомогає нести. Бобер нічого, приймає допомогу, як належне.
Перенесли одну колоду, другу.
Зрештою, Вова відважився і запитує, для чого Бобри стільки деревини переносять.
- Батьківський будиночок ремонтуємо, молодим нові будуємо.
- А що, в батьківському будинку затісно стало?
- Та не так, щоб і тісно. Але у нас, Бобрів, є таке правило: підріс, обзаводься власним домом, сам вчись господарювати.
- Батьки відділяють вас?
- Відділяють. Але, по-перше, ми так розуму швидше наберемось, по-друге, бобриних господарств побільшає, більше загат спорудимо, воду збережемо, - докладно розповідає Бобер, і знову береться за колодку.
Вова вже втомився, а Бобрам хоч би що.
- Ти вже гостя зовсім заганяв, - зрештою помітив Старий Бобер, певно, найголовніший в бобринім роді. – Ми то звичні, а хлопчик, може, ще й не знає, що таке праця.
- Ні, чому ж, - образився Вова. – Я мамі посуд мию, по хліб до крамниці ходжу.
- А чому мамі? – дивуються Бобри. - А ти хіба посудом не користуєшся, хліба не споживаєш?
- Та ні, це я неправильно висловився. Хотів сказати, що ми охоче мамі допомагаємо.
- А чому допомагаєм? – знову дивуються Бобри. – Хіба трудитися це лише мамин обов’язок? А в тебе, Вово, такого обов’язку немає?
- Та що ви, - зовсім розгубився Вова. – У мене, звісно, є трудові обов’язки. І в братів моїх також.
- Це вже інша справа, - схвально хитає головою старий Бобер. – А багато вас, братів?
- Багато, сім, - відповідає Вова.
- Ну, сім, це не так вже й багато, - долучається до розмови Бобриха. – І все ж, думаю, мамі з вами не легко доводиться.
- Таки не легко, - дещо згадавши, погоджується Вова.
- А у нас, Бобрів, чим більше дітей, тим більше в сім’ї робітників, батькам турбот менше, - веде своє Бобриха.
Тут Вова вже зовсім розгубився, але виручив старий Бобер:
- Та годі тобі, Стара. Хлопчик все й так зрозумів.
І добродушно додав:
- Іди, хлопчику, відпочинь трохи.
Вова зрадів, побіг на галявинку, впав на травичку, потягується. Сонечко йому в щічки залоскотало, приємно так.
Раптом чує:
- Хлопчику, гей, хлопчику, не можна на сирій землі лежати, застудишся!
- Ой, хто це? – аж сахнувся Вова. Оглянувся, а навколо ні душі.
- Це я тебе гукнула, хлопчику, - затріпотіла листочками біла Берізка. – Йди до мене, я тебе соком пригощу.
І Берізка простягнула Вові срібний ковшик.
Вова підставив його до стовбуру Берізки, і він відразу наповнився свіжим березовим соком.
- Ох і смачно! – Вова випив чудодійний напій і сказав Берізці спасибі.
- Будь ласка, хлопчику, - говорить Берізка. – Сподіваюсь ти Берізок у лісі не калічиш, як деякі неслухи. Ріжуть чим завгодно і де завгодно, і соку не нап’ються, і деревце гине.
- Ні, звісно, ні, - гаряче відповідає Вова. - Я навіть в Зелений Патруль вхожу. А можна, я Бобрам соку віднесу? Вони так трудяться, прямо жах!
- Віднеси, будь ласка, вони чесно сок заробили. А праця, Вово, ніколи легкою не буває.
- Я також сьогодні чесно заробив сік! – гордо заявляє Вова.
- Бачила, бачила, - всміхається білим личком Берізка, - тому й покликала тебе. Від березового соку будеш рости здоровим і життєрадісним.
Вова підставив срібний ковшик для соку, аж тут звідкись з’явилось ще й відерце, Берізка і його наповнила.
І Вова помчав до Бобрів:
- Пийте, будь ласка, березовий сік. Від нього будете завжди здоровими і життєрадісними.
Бобри відразу оточили Вову, п’ють сік, п’ють і Вову підхвалюють, який же він молодець, що вирішив пригостити їх. А то їм за роботою і подумати про це ніколи.
Подякували Бобри хлопчикові і кажуть:
- А тепер нам, Вово, прощатися час. Попрацювали ми разом з тобою добре, час і відпочити.
- До побачення! – палко прощається Вова з Бобрами. – Я ще й братів до вас приведу попрацювати!
- Приводь, приводь, будь ласка, - відповідають Бобри. - Що-що, а робота у нас завжди знайдеться.
Бобри добродушно посміхалися, навіть роботу полишили, щоб помахати лапами хлопчикові. Видно він їм таки сподобався...  
МИШКО ПЕРШИЙ, МИШКО ДРУГИЙ ТА ІНШІ ЗВІРІ І ЗВІРЕНЯТА
Та найцікавіші пригоди, на мій погляд, трапилися з братиком Павликом.
Отож біжить він лісом, і раптом бачить: з хащі двоє ведмежат продираються. Сопуть, на ніжках незграбно перевалюються. Мордочки пухнасті, носики, наче новенькі п’ятачки, оченята - намистинки.
"Ну й симпатяги", - подумав Павлик.
Ведмежата його теж помітили. 
- Здрастуй, хлопчику! Ти, часом, не на Бал поспішаєш?
- На Бал.
- От здорово! - зраділи ведмежата. - Давай іти ра­зом.
- Давайте! - Павлик також зрадів . - Разом буде веселіше.  
- Тебе як звати? - питають ведмежата.
- Павлик.
- А я - Мишко.
- І я Мишко.
- Обох звуть однаково? - дивується Павлик . - А як же пізнають хто з вас хто?
- А це дуже просто, - відповідають. 
- Один з нас завжди в чомусь сумнівається. Це я . А той, що ніколи ні в чому не сумнівається, так це він.
- Зрозуміло... - невпевнено промимрив Павлик.
- Нічого, зрозумієш,- сміються ведмежата.
І Павлик дійсно невдовзі все зрозумів. 
- А ви для Балу номер приготували? - запитує Павлик. 
- Та ніби-то приготували, - відповідав Мишко перший.
- Звичайно приготували, - вторить Мишко другий. - Пісню "Розквітали яблуні і груші". 
- Тільки ось не знаємо, як будемо співати, - сумніва­ється Мишко, який завжди в чомусь сумнівається. - Ми без гармошки навряд чи зуміємо, а її в нас немає.
- Дрібниці, зуміємо, - говорить Мишко, який ніколи ні в чому не сумнівається.
- А може ми дорогою кого-небудь з гармошкою зустрінемо, - говорить Мишко, той, який завжди в усьому сумнівається.
- Обов’язково зустрінемо, - підтверджує Мишко, який ніколи не сумнівається.
"Буду називати їх Мишко перший і Мишко другий”, - вирішив Павлик.
І ми теж будемо. Щоб коротше було. А то казка вийде занадто довгою.
Йдуть вони дорогою, розмовляють. Дивляться, Зайчиха сидить під кущем і чепуриться.
- Давайте її запитаємо, - пропонує Павлик.
- А може незручно? - сумнівається Мишко перший.
- Дрібниці, - заперечує другий Мишко . - Дуже навіть зручно. 
Підходять ближче, питають:
- Здрастуй, Зайчихо, що ти тут робиш?
- Здрастуйте. Шубку міняю. Білу на сіру.
- А для чого? – дивується перший Мишко.
- Значить треба! - говорить басом Мишко другий.
- Так, на жаль, треба, - зітхає Зайчиха. - Ви, напевно, думаєте, яка модниця ця Зайчиха! Та справа зовсім не в цьому, хоч зайці від моди теж намагаються не відставати. А справа, дітки, в тому, що взимку мене у білій шубці на снігу ні звір, ні мисливець не помітить. А влітку навпаки, з цієї ж причини краще сіра шубка підходить.
- А чому ж ми весь рік у коричневих шубках ходимо
- дивується Мишко перший.
- Та тому, - відповідає Мишко другий, - що ми цілу зиму в барлозі спимо. Нам біла шубка й зовсім не потрібна.
- А північні ведмеді, які живуть у вічних льодах, так ті завжди білі шубки носять, - вирішив блиснути знаннями Павлик.
3а суперечками про головне забули. Згадав Мишко перший.
- Ти, Зайчихо, часом на гармошці не граєш? 
- Ні, але мій сусід Вовк грає. А ви на Бал ідете? То ходімо разом.
- І може якраз і Вовка зустрінемо, - гадає Мишко перший.
- Обов’язково зустрінемо, говорить другий Мишко.
Ідуть далі разом. Дивляться, під кущиком зайчата маленькі лежать, побачили Зайчиху, попискують.
- Ой, мої малесенькі, - ласкаво так говорить Зайчиха, -
зголодніли видно. Ви, мабуть, біжіть, я вас наздожену. Треба зайчат нагодувати.
- А хіба це твої зайчата? - питає Мишко перший.
- І зовсім не її, - відповідає другий Мишко. - Вони її тітонькою, а не мамою називають.
- Зайчата то не мої, - говорить Зайчиха. - Та це не має значення. Якщо вони голодні, треба їх нагодувати. Хтось моїх діток побачить, також нагодує. От і виростуть. У нас, зайців, такий закон.
- Закон нібито хороший, - говорить перший Мишко.
- Не нібито, а хороший, - уточнює Мишко другий.
- А ви порадьте і ведмедям його ввести, - сміється Зайчиха.
- Порадимо, - несподівано погоджуються обидва. 
Йдуть далі, зустрічають Лося. Стоїть на узліссі, висо­ко підняв голову, на якій нові роги красуються.Чекає Лосиху. Аж тут і вона виходить. Чистенька, чепурна, на шиї намис­то з різнокольорових блискучих дзвіночків.
- Це їй Єгер подарував, - помітивши погляд, яким обмінялися ведмежата, пояснює Лось.
- Тепер мене ні з якою іншою Лосихою не сплутаєш, - ко­кетливо крутить шиєю Лосиха. А намисто тихенько подзвонює.
Пішли далі всі разом. Зайчиха їх теж наздогнала. Дорогою приєднались інші звірі.
І невдовзі зібралася велика весела компанія. Лиси­ця з Лисенятами, всі в нових червоних фартушках, Куниця, Білка, дві сестриці Норки –Голубенька й Жовтенька, Їжак з Їжинкою і багато-багато інших звірів і звірят.
Білка, перескакуючи з дерева на дерево, і, розпитав­ши Дятла, знайшла Вовка. Правда, трохи голодного і тому сердитого. Та побачивши таку веселу компанію, Вовк також розвеселився і заграв на гармошці. Обидва, Мишко перший і Мишко другий, дуетом заспі­вали "Розквітали яблуні і груші". А потім вже співали і танцювали всі разом.
І Павлик теж співав і танцював, і всі його брати - Вітя, Костик, Вова, Юра, Петрик і Мирон.
І було всім дуже весело, дуже радісно. Як це й має бути на Весняному Балу.



 
додати

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить




...