Головна Література Лілія Шитова Мініатюри ТАТІВ ПОДАРУНОК
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу

Это интересно

загрузка...
Сейчас 84 гостей онлайн

ТАТІВ ПОДАРУНОК

Живі квіти

Сьогодні вони, Оксанка і її тато Михайло, - найбагатші люди у світі. Їм належить ця чудова ріка, підперезана синьою смужкою ледь помітних лісів. І навіть все, без жодної хмаринки, небо, яке блакитним наметом скинулось над ними, і цей маленький човен! Ластівкою кидаючись через хвилі, він несеться туди, де серед майже притихлої води ховається невеличкий острівок.
Але що це ? На легеньких хвилях, з яких вже дивиться спо­кій мудрої осені, гойдається біла квітка. Лілія! Найчарівніший витвір весни! Сміливо розкрила вона пелюстки назустріч осінньому вітру, і квітне, і радує очі. Вони таки й справді найщасливіші люди в світі, - думає Оксанка. - Сонце і Дніпро піднесли їм найкоштовніший свій дарунок.
Тихо плескають по воді весла, все ближче і ближче дивна квітка.
„Та їх тут безліч”, - говорить тато і зупиняє весла. Враз, немов злякавшись людського голосу, найближча квітка якось дивно гойднулась і рвучко злетіла над водою, розправивши білосніжні крила, й, немов за сигналом, одна за одною почали злітати білі лілії і, змахнувши на прощання крилами, танули у прозорому небі.
Оксанка заплющує очі і мовчки слухає, як дивується вода і тихо тріпочуть крилами дивовижні квіти. Жодним словом не порушив мовчанки й тато. Ніби й не помітив, що білу чайку, принишклу над водою, вони сприйняли за квітку. Хай ще продовжиться дивний осінній сон. Хай чайками злітають в небо білі квіти дитячої мрії.

Смолки

На деревцях вже облилося жовто-червоним кольором листя, а серед піску, схожого на непромитий цукор, ще зеленіють великі плями розкішної трави. І квіти. Безліч квітів. Яскравими зіроч­ками тягнуться вони вгору, немов хочуть вдихнути у свої невеличкі квіткові легені все до краплинки тепло. Останнє тепло...
Босою ногою Оксанка ступає на острів, і її сліди відразу ж наповнюються водою. Може то плаче земля? Може думає, що прийшли лихі люди і знівечать її красу - останні барвисті шати?
Тато Михайло човном об’їжджає острів, щоб поставити його біля тоненького деревця, яке одиноко, мов позолочений сонцем маячок, стоїть на протилежному боці. А Оксанка вже бігає острівцем. Їй так хочеться зустріти татка з квітами! Нахиляється, щоб нарвати квітів, - багато-багато, ціле море! І тендітні смолки покірно підставляють їй свої червоно-малинові голівки. Та вона згадує залиті сльозами землі сліди своїх ніг і опускає руки...
Коли човен обережно лягає на піщаний берег, Оксанка ніяково простягає татові лише дві тоненькі стеблинки. Татко заспокійливо посміхається. Він все розуміє...
Сонячний слід
Сонце з жалем прощається з пухнастими хмаринками, які звідкись припливли сюди на ніч, і бродять над Дніпром, немов хочуть спочивати на його дивовижній постелі. Воно приймає їхній останній привіт і, облившись багрянцем, шубовскае у воду. А на річці ще кілька хвилин залишається золота дорога, і Михайло подумки направляє по ній човен. Може хоче цим останнім слідом сонця припливти прямо до початку чарівної казки, що колись чув у дитинстві?
...Юнакові, який врятував дівчину-сироту, принесену в жертву злому чудовиську, сонце простелило золотий слід. І він, кинувшись у воду, доплив до царства Сонячного добра і Сонячної справедливості. Там жили тільки люди великої душевної краси і благородства. Адже Сонце бачило людину наскрізь і зразу ж спопеляло черствих і злих, що хитрістю прокралися до його царства. А хороброго юнака й врятовану ним сиротинку Сонце взяло під свою сонячну опіку.
Ось з тих пір Дніпро, плескаючи хвилями, і розповідає цю казку. Про сміливих людей і Сонячний слід. Розповідає не всім, а лишень тим, хто вміє слухати. Слухати серцем...
Кругом панує мовчанка, і все ж вони, донька і тато, серцями слухають казку. Може то Дніпро розповідає її, тихо плескаючи хвилями, над якими зрідка пропливають срібні павутинки? Стає холодно...
В синьому надвечір’ї
Жовті язики вогню лижуть синє надвечір’я. Сухі гілочки, назбирані на острівку, стиха потріскують у багатті і щось швидко-швидко белькочуть, немов спішать розповісти одна одній всі таємниці свого короткого життя. Потім вони востаннє зітхають і яскравими метеликами злітають вгору невеличкі іскри. А на землі, в теплому попелі ще довго світяться жаринки. Тихо й покірно вмирають невеличкі гілочки, які ще недавно жили на зелених кущах, даруючи притулок птахам.
Тато Михайло сидить на березі острова з вудочками і нетерпляче поглядає на воду. Йому так хочеться спіймати рибу, щоб зварити на багатті смачну юшку, про яку донька мріяла ще вдома. Але риба не ловиться, і на його обличчі раз по раз з’являється ніякова усмішка, схожа на провину.
- Я обіцяв нагодувати тебе рибальською юшкою... - І замовкає.
Оксанка сідає поруч, і тепер вони обоє здаються чорними тінями, вирізьбленими з ночі. А може двоє на всьому світі ?
Ні, не двоє. Німим свідком пропли­ває небом блідий місяць, ведучи за собою череду мерехтливих зірок.
- А знаєш, мені зовсім не хочеться юшки, - говорить Оксанка, непомітно ховаючи засмаглий казанок, і одержує вдячний татів погляд. У великі долоні він набирає води, і Оксанка боїться, щоб татко часом не виловив місяця, який необачно заглянув у воду.
- Не розхлюпай його, татусю, - шепоче тихо, щоб не розбудити осінньої трави і тендітних смолок, які поснули, від холоду сховавшись у траву...

Дикі качки
Скупавшись у Дніпровій воді, побадьорішав місяць. Щедрою рукою почав розсівати навколо пучки світла. Додому вони пливуть по дорозі, постеленій уже нічним світилом. Острівок стає все меншим і ось вже нагадує невеличку, ледь помітну пляму серед чорно-зеленого свічада води. Навколо тільки поснулі хвилі, які інколи, та й то на мить, будить плеск весел. Ліниво відкочуючись від човна, вони знову засинають.
Оксанці хочеться сказати, що вони швидко зовсім поснуть, сковані невблаганною кригою. Але тато прикладає пальця до вуст і показує рукою на дивовижний табунець дрібненьких істот.
Мирно погойдуючись на воді, вони повільно пливуть до острівця і не змінюють темпу, навіть тоді, коли з ними рівняється човен. Тільки здивовано- дружелюбними очима дивляться на людей. „Чому цих невеликих каченят називають дикими”, - гадає Оксанка.
Вони ще не обстріляні, - пояснює тато. – Тому і не бояться людей. Жаль, що з нами немає мисливця...
Оксанка уявляє чоловіка з патронташем навколо пояса, з рушницею в руках і червоні кола на воді від крові цих беззахисних істот. Ні, дикими вони стають тільки після першого пострілу людини. Після пер­шої її зради. Коли вона перестає милуватися табунцями качок і бере в руки зброю. 
Ніби вгадавши доньчині думки, Михайло говорить:
- Ні, таки добре, що з нами немає мисливця...
І знову їм зустрічається невеличкий табунець. Побачивши човен, маленькими грудочками з дивно причепленими попелястими крильцями птахи лише на сантиметр піднімаються над водою і швидко лопочуть по ній, залишаючи тонюсінький, як шнурок, слід. Це – лиски. І вони, певно, вже навчилися берегти своє життя.
...А човен пливе в синю млу, назустріч місту, яке вже погасило вогні і тихо засинає, слухаючи шепіт осені.
Засинає в човні й Оксанка. А Михайло дивиться на її щасливе личко, і відчуває , що і сам давно не був таким щасливим. „Що тобі подарувати, доню?” – запитав він. „Повези мене, тату, на ваш з мамою острів. Зроби мені такий подарунок!..”
Як добре, що він виконав свою обіцянку доньці – показав їй цей чарівний, схований серед Дніпра, острівець. Допоміг дитячому серденьку доторкнутись до живої, ще не знищеної людиною, природи...



 
додати

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить




...