Головна Література Лілія Шитова УРОКИ СІМ’Ї
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу

Это интересно

загрузка...
Сейчас 110 гостей онлайн

УРОКИ СІМ’Ї
Уроки життяУРОКИ СІМ’Ї

Будьмо красивими

Йду додому стомлена, настрій зіпсований конфліктом на роботі, плечі опущені... І раптом згадую: «Слідкуй за собою, коли йдеш вулицею. Це тільки здається, що тебе ніхто не бачить. Навпаки, думай, що на тебе зараз дивиться весь світ. Ну, вище підборіддя, погляд – веселіший, хода енергійніша...»
Це так моя мама мене вчила. І я підкоряюсь її давним-давно сказаним словам, міняю темп ходи, посміхаюсь, і... відчуваю, що мені стає краще. Зникає втома, з'являється зацікавленість навколишнім, і ось я вже думаю про те, що мене чекають вдома, і чим би смачненьким їх порадувати, щоб вони мого стану навіть не помітили. Це – також мамина наука. «Коли тобі сумно, не навівай нудьгу на інших, навпаки, постарайся влаштувати їм невеличке свято. Всі радітимуть і на душі розвидниться...»
Ох, ці мамині поради! Скільки-то разів вони мене рятували від нудьги, поганого настрою! І все ж, як важко їм слідувати! Бо, будемо відвертими, часом хочеться піддатися лихому настрою, журі. А жура... «Жура – журишина дочка» (з дитинства пам'ятаю батькові слова!), вона просто так нас не відпустить... Та й підстав для цього, чого гріха таїти, у кожного досить.
І тут у мені обзивається тверезий голос: а хіба легше було нашим мамам? В ті важкі повоєнні роки, коли на плечах тільки благенька хустина, а в пічці – коржики з просяного борошна. Але ж коржики! Печиво для нас, дітей, для гостей. Як мужньо і просто несли вони свій тягар! І співали, і святкували...
«Будьмо красивими, нам потрібно бути завжди красивими» – говорили наші мами. І тому, коли мені стає зовсім кепсько, я – сама себе – заклинаю: «будь же красивою»! Бо мама вкладала в поняття краси дуже глибокий зміст. Бути красивою – і лицем, і вбранням, і настроєністю, і, головне, ставленням своїм до людей...
Здаватися не можна. Життя таке коротке, то хто ж має право псувати його? Собі, іншим?
«Будьмо красивими!» – Давайте лишень вдумаємось і знайдемо в цих словах глибинний, філософський зміст. Бо бути красивими – це не тільки підфарбувати обличчя, одягти модну сукню і, поглянувши в люстерко, вважати місію виконаною.
Бути красивою – це копітка, повсякденна робота над собою. Так, і своїм зовнішнім виглядом, але й внутрішньою суттю, внутрішньою культурою. Бути красивою – це вчитися щодня, щогодини слідкувати за своїм настроєм, поведінкою, вчинками, стосунками з людьми. А це трішки (чи трішки?) складніше, ніж просто дбати про свій вигляд. Хоч вигляд – це також важливо.
Бо, як красномовно свідчать факти, настрій у жінки часто залежить від того, чи вдала у неї сьогодні... зачіска, як «сидить» нова сукня. І від безлічі інших дрібниць, яким чоловіча половина не надає найменшого значення.
Отже, почнемо з того, що зранку подбаємо про свій зовнішній вигляд. І насамперед приймемо душ, обіллємось прохолодною водою, розітремось мокрим рушником, – кому що більше до вподоби. Але пам'ятаймо – «без води» гарного вигляду, та й настрою, чекати не доводиться. Потім почистимо морквину, яблуко чи вип'ємо склянку соку, зрештою, що вдома знайдеться, і візьмемось готувати сніданок. А оскільки вода, яблуко чи морквина нам уже додали настрою, то сніданок готується смачнішим, і атмосфера стає сприятливішою.
Ну а далі... далі залежить від того, які у кого з нас обов'язки: сімейні, службові. Та легші вони чи важчі – головне для нас у цей час – посміхатися. О, ми просто не знаємо, як це багато значить – посміхатися зранку! Усі видатні лікарі всіх епох визнавали чародійну силу посмішки. Усі красуні світу користуються посмішкою, як найефективнішим засобом. І якщо цей засыб у нас навіть єдиний, не нехтуймо ним! Посміхаймось дітям, перехожим, сусідам по автобусу.
Ну скажіть, у кого вистачить глузду відповісти на усмішку грубощами? Не забудьмо й про підборіддя (вище його тримати, вище!), ходу (йдемо так, ніби кожен крок нам у насолоду), вітаємось весело, для кожного знаходимо (це ми вже на роботі) приємні слова. Бо приємні слова, мовлені вранці, сприяють формуванню атмосфери на весь день. Не сумнівайтесь, це перевірено.
Не забудьмо про це – всі довколишні завтра зранку повинні зустрітися з нашою доброзичливістю. Зранку, – скажете ви, – це ще можна витримати. А ввечері, коли за спиною втома, коли дратує все – і чиясь нестриманість, і недобрий погляд, і зле слово? Бо, ніде правди подіти, наша культура спілкування ще на такому рівні, що й говорити не хочеться.
І однак потрібно триматися. Не відповідайте на чуже роздратування, спробуйте просто піднести брови і подивитися (здивовано – хай людині запам'ятається ваш погляд!) Адже варто тільки відповісти на нетактовність нетактовністю, і сам себе поставиш на один рівень з невихованою людиною.
А головне – посміхайтесь, посміхайтесь дружелюбно, доброзичливо. Коли б ви знали, як важливо в наш складний, діловий час бачити усміхнене обличчя. Воно мов сонечко серед хмар! Я вас загітувала? Коли б ще й себе...
І ще одне мусимо гарненько затямити – ніколи, ні в якому разі не передавати людині, якими б благими намірами ми не керувалися, сказаних про неї недобрих слів. Не треба людині псувати настрій, робити боляче. Та може й той, інший, погарячкував чи зопалу відповів на інформацію, одержану від якогось «доброзичливця». Не варто бути переносником зла...
Згадаймо, скільки прикрощів приносила нам самим така, з дозволу сказати, інформація, скільки недоспано ночей, випито ліків. Не треба все сприймати на віру. А коли це все-таки трапилось, подумайте, яку мету переслідував «добродійник». Може, він просто одержує насолоду від того, що робить боляче?
Боляче нам він дійсно зробить. З іншою, можливо, дорогою для нас людиною посварить... А де є гарантія, що це не елементарна провокація? Бо ж порядна людина передусім мала б заступитися за наше добре ім’я, коли не розділяє почутого.
Будьмо ж все-таки красивими! Будьмо красивими передусім у стосунках з іншими. Хай інші люди бачать і чують від нас винятково добре, приязне, і коли хоч одна інша людина – через нашу неувагу, нестриманість, не засне вночі, коли в неї заболить серце, ми вже красивими, хоч би в своїй уяві, не будемо.
А треба, дуже треба бути. Ми живемо в такий новий, такий тривожний час! У суспільстві встановлюється клімат відкритості, демократизації – не можна упустити шансу використати цей процес і для того, щоб ми, жінки (бо ця розмова насамперед для нас, хоч, звичайно, і не тільки для нас), стали дуже красивими...

* * *
Про роль жінки в суспільстві ми говоримо багато. І нині вже мало хто зголоситься відверто ратувати за її нерівноправність, принижувати значення жінки як громадського діяча, трудівниці.
А призначення це велике і святе. Кажуть, з жінки започаткувався світ. Байдуже, з Єви, чи Ліліт – у кожного народу власна легенда.
Важливо інше – призначення жінки бути матір'ю людського роду оточене ореолом благородства. І в кожному віці, від дня народження до останнього подиху, вона, жінка, уже своїм існуванням впливає облагороджуюче на світ.
Ще тільки народилося дівчатко, подивилося беззахисно і довірливо, і вже викликало в серці батьків (ще вчора, можливо, самозакоханих егоїстів) необхідність захищати, любити, боронити, зробити все, щоб у доньки на личку квітла усмішка. Потім вона буде веселим дошкільнятком, і в дитсадку хлопчики дістануть перші уроки лицарства, потім школяркою, юнкою, зрілою жінкою, бабунею...
Усякий вік привабливий, в усякому віці жінка може відіграти притаманну їй, тільки їй, роль, якщо...
Якщо її цього навчили! Ті, хто був поруч – доросліші, досвідченіші.
Бо далеко не всі ми і не завжди виконуємо належне нам в кожному нашому віці життя (а воно невмолиме, не затримається, не обійде ні зрілістю, ні старістю, нічим, що має бути й буває, в житті!). І якщо призначення те хоч на якомусь етапі не відбулося, не здійснилося, хтось обов'язково залишився обкраденим: діти, онуки, вся сім'я загалом. Недоодержані тепло, доброта, увага – ох, як вони мстяться потім: сім'ї, всьому суспільству.
Уроки сім'ї – ні з чим їх не зрівняти, нічим пізніше не надолужити. Бо не зміряти впливу на світ доброти, так само, як і душевної глухоти. І коли ми стаємо дорослими, хочемо чи не хочемо, а виробляючи власну життєву позицію, порівнюємо її з тими соціально-моральними ідеалами, установками, які панували в сім'ї. А на долю жінки, бабусі, матері, старшої сестри життя поклало особливу місію – відіграти велику роль в моральному становленні особистості, в створенні здорового психологічного клімату в сім'ї.

Школа благородства
Ми часто і багато говоримо про проблеми спілкування в трудовому колективі, визнаємо, як це важливо. Психологи провели не одне соціологічне дослідження, якими доведено, що від рівня спілкування в ньому залежить наше самопочуття, працездатність, настрій. Ми пред'являємо керівникам, один одному претензії, вчимось і вчимо інших, як потрібно спілкуватись, щоб мікроклімат у колективі був сприятливий для нас і нашого всебічного розвитку.
Все це, безперечно, дуже важливо і дуже правильно. Але шкода, що інколи ми забуваємо просту істину: вміння правильно поводитись, спілкуватися у товаристві, в колективі залежить від того, які уроки цієї премудрої науки здобули ми у своїй сім'ї, яким було спілкування в ній – дітей і дорослих, дорослих між собою, їх ставлення до старих людей. Ось звідки все починається! І те, що Іван Іванович любить тільки себе і тільки свій труд цінує, і те, що Петро Петрович може на когось підвищити голос, а Марія Степанівна вважає лише себе поборницею справедливості, а Тетяна Петрівна і Семен Гнатович не проти попліткувати за спиною співробітника... Все, все починається з дитинства!
«Я – родом з дитинства», – сказав колись про себе французький письменник-психолог, безстрашний пілот, прекрасний товариш, зрештою, просто гарна людина – Антуан де Сент-Екзюпері. А він, як ніхто інший, розумів, що в системі цінностей людини мають стояти насамперед інші люди.
Ми народжуємося і ніби разом з нами народжується потреба в спілкуванні з іншими. «Дивно як, – пише молода мати, – з перших днів життя мій Сергійко почав тягнутися до людей. Мовчить, тільки водить очицями, коли ми в кімнаті, і негайно піднімає галас, варто залишити його. А коли почав посміхатися, яка то була приязна посмішка! І як було б добре, коли б вона назавжди залишилася такою, коли б його оченята все життя так радо світилися назустріч іншим. Не за щось, а просто від того, що поруч з'явилася інша людина. Як зараз...»
Перечитуючи листа, кожен, певно, ловить себе на тому, що і в нього виникали такі асоціації при зустрічі з малятами, які обдаровували вас такою радісною, такою доброю посмішкою! Вони лише прийшли у світ, ще чекають від нього тільки добра, тільки приязні, і готові на те взаємно.
А потім починаються труднощі. І неувага до дитячих інтересів дорослих, і дитячий егоїзм, і невміння дорослих ховати гірші риси свого характеру при дитині, і дитяча здатність пристосовуватись... І тут, дійсно, багато важить стиль спілкування в сім'ї, повсякденні стосунки в ній.
Проблем багато, але найпекучішими здаються дві: ставлення до маленьких дітей, спілкування з ними дорослих і те, якою увагою оточені в сім'ї старі. Недарма ж народна мудрість гласить: скажи мені, як ти ставишся до дітей і стариків, і я скажу тобі, хто ти.
Хто ти?.. Простеньке ніби запитання, втім, покладемо руку на серце: чи часто ми над ним замислюємось?
І все ж у пошті є лист, на мою думку, дуже характерний. «Мою подружку Ліду люблять усі сусідські діти і всі бабусі нашого дому, – пише школярка Оля, – а мене, хоч в класі я маю багато друзів, вони наче й не помічають. Йдемо вдвох, але тільки й чути: «Здрастуй, Лідочко», «Як твої справи, Лідо?», «Лідочко, зайди до нас, дитинко». Діти бігають за нею, бабусі ніби чекають спеціально, щоб чимось почастувати. І їй з ними цікаво. А мені – ні. Ну, яка з них користь, з малих і старих?»
Гадаю, в цих останніх рядках і криється відповідь на запитання. Коли ми дали прочитати листа Олиним ровесницям, вони дружно засудили її: корислива, в школі дружить з багатьма, та, певно, лише тому, що вони їй потрібні...
Я б, проте, не спішила засуджувати Олю. Вже те, що вона написала такого листа, свідчить про душевні сумніви. Просто в сім'ї не вчили Олю бути потрібною іншим, знаходити насолоду в спілкуванні з тими, хто тебе оточує, і хто нашого спілкування найбільше потребує. А найбільше потребують його ті, хто, окрім цього, мало що мають у житті. Діти й старики. Всі ми були дітьми. Всі будемо старими. Задумаймось над цим.
Не забуду сповіді однієї дуже ділової, дуже розумної жінки. Все свідоме життя Марини Іванівни минуло в праці, віддавалась науці, досягла в ній чимало, була активною в громадському житті, цінувалась колегами, знала, що «незамінима» і платила за це... роботою, роботою, роботою. Можна було б позаздрити їй (і заздрили, ще й як заздрили!), коли б не оця несподівана розмова.
Росли діти, не те, щоб зовсім без уваги, але все більше уривками, хвилинками, все більше бабуся, чоловік. А ось зустріла приятельку, молоду колегу, вона йде по місту, обліплена дітлахами, які горнуться до неї, щебечуть, нікуди не поспішають, просто гуляють собі. І личка у дітей сяють, і в матері обличчя таке щасливе – не бачила щасливішого!
А ти це знала? – запитала себе. І стало боляче – не знала. Вона б, певно, поглядала вже на годинник, звикла лічити хвилини.
На радість – хвилини? Справді, гірко. Але діти виросли, не повернеш втраченого.
Втім, тут ще не все втрачено, тут ще можна віддати борги. Ростуть внуки, їм, їм ми віддаємо свої борги перед дітьми. Віддаємо з лихвою, так, що й діти обурюються: «Псуєш мені дитину!». Та є борги, які не віддаси і не пробачиш, сама собі ніколи не пробачиш.
Вона прийшла з роботи... Їй ніколи, і домашні справи, і «Новини» треба подивитися, і за роботу хапається. Робочого часу катастрофічно не вистачає, нічого не вдієш, тож і доводиться прихоплювати вдома. А старенька мати зайшла в кімнату, сіла скраєчку на стілець, починає розпитувати, як там, та що там у тебе. Або розповідає щось зовсім тобі нецікаве – про фільм, який бачила по телевізору, про сусідку, чим вона захворіла... Ні, вона, звісно, і відповідала на запитання, і слухала ті нецікаві їй розповіді. Але ж як нетерпляче роїлись в голові думки! Де вони були в той час?
Мати все те помічала, і наче й не ображалася. Все вони, наші матері, бачать. Бачать і, певно, розуміють, стараються, в усякому разі, нас зрозуміти! Але ж весь день так одиноко в квартирі, так чекаєш повернення своїх дорослих дітей. І так багато треба б сказати, бо можеш же й запізнитися. І будуть тоді діти каратися, що не завжди знаходили час вислухати, просто посидіти з матір'ю.
Вони й караються. Згадують ті материнські невисловлені образи, святе материнське терпіння, їхнє безкорисливе служіння твоїй сім'ї, вміння все – всім – прощати.
Старі наші матері, вони все нам прощають. Ми собі цього – ніколи. Але що з того тепер? Пізно! Пізно починаєш розуміти, що, певно, в тій діловій круговерті не треба, не можна, просто злочинно! – забувати про тих, хто поруч, а насамперед, про істот безпомічних – найменших і найстаріших серед нас. Тих, яким ми потрібні. Від яких (і це не перебільшення) залежить наше майбутнє. Бо уроки сім'ї, вони найжорстокіші. Як ми ставимось до дітей, такими вони виростуть. Як ставимось до старих (і не інакше!), ставитимуться до нас наші діти, коли ми, а ми також, – постаріємо.
Настає час, і навіть раціоналісти починають розуміти, що найраціональніше використані години в нашому житті – це години, які ми провели з своїми дітьми. Ті розмови, які ми з ними вели, як з рівними, ті казки чи книги, які розповіли чи прочитали, разом переглянуті фільми, спектаклі, спільні походи, спільна праця в домівці, на луці, в городі.
Бо в сім'ї ми дістаємо перші уроки культури спілкування, вміння відгукнутися на людські радощі і печалі, знаходити спільну мову і форми спілкування з сусідами, друзями, сторонніми людьми. Ми самі не помічаємо, як ведемо дитину по сходинках моральності. Але ж ведемо! Хто і як вміє чи хоче вміти.
Сімейне спілкування справляє величезний вплив на процес виховання і формування твердих переконань, духовної самостійності, оптимістичного погляду, правильного емоційно-морального ставлення до явищ життя.
«Коли до вас тягнеться маленька людина, не відмахуйтесь від неї, подаруйте їй хвилинку вашого дорогоцінного, дорослого часу, згадайте свій дитячий «комунікативний голод», коли так хотілось, щоб дорослі, ці незрозумілі, такі всезнаючі і всемогутні істоти, звернули на вас хоч трішечки уваги, поговорили з вами, як з рівними», – звертається до читачів старенький мій учитель Павло Петрович.
Він зараз на пенсії, живе з дітьми, внуками, щодня чекає старших з роботи, менших з школи. Правда, живе в чужому для нього місті, й діти та внуки – єдині, кого він знає тут.
Так уже сталося. Залишився сам на старість, жив у своєму селі, серед своїх же людей, серед котрих майже в кожній хаті – колишній учень або учениця. Учні його любили, веселого, дотепного, ніколи не нудьгували з ним поруч, брали від нього, брали, брали.
А потім прийшла самотність. Найжорстокіша з проблем постарілих. Єдине, чим їй хоч якось можна зарадити, – це спілкування з людьми. А вони всі зайняті, у кожного своя сім'я, свої проблеми.
Йому, на щастя, було до кого їхати, хоч старі люди важко рвуть ланцюги, які зв'язують з отчим домом. Але ще гірше, коли нікуди втекти від самотності.
"Безвільні люди часто знаходять ілюзію втечі від самотності в застіллях, в компаніях «на трьох» або більше, чи менше, не має значення. Ніхто тут не поспішає, вислуховують твої сповіді, сповідаються перед тобою, поспівчувають, все ніби гаразд. А людина, навіть не помітили коли, загинула». Ці рядки з одного листа. Порушена ним ще одна і дуже гостра проблема спілкування. Вірніше, невміння спілкуватися.
І вона також, потрібно відверто визнати, залежить від нас, від морально-психологічної атмосфери, яка складається спочатку, і насамперед, в сім'ї, а потім в колективі. Почуває себе підліток самотнім, нікому не потрібним у сім'ї, шукає тих, хто його зрозуміє. Шукає і не завжди знаходить тих, кого б треба. Та й доросла людина, вона теж «не спивається, не збивається з шляху сама – для цього потрібна, хоч погана, а компанія, сприятливі обставини, а часом і байдужість тих, хто поруч. Знаю це по собі, хоч і з себе вини не знімаю», – пише один з тих, хто проміняв життя на «компанію» і зараз лікується від алкоголізму. Хлопець, батьки якого, крім грошей і речей, не бачили в житті нічого. Все пропустили – навіть власного сина. «Хочу пригадати і не пригадаю жодної, не зв'язаної з наживою розмови батьків між собою, коли був малим, зі мною, коли підріс» – признається він. Чи не закономірний це наслідок душевної черствості, емоційної тупості?
Спілкування в сім'ї, його уроки, скільки тут проблем, досвіду виховання і досвіду поразок! Спілкування родини за всіма людськими законами має бути школою благородства, доброти, краси, та чи завжди це так? Скільки ще страждань, горя завдає, особливо дитяті, невміння побудувати стосунки в сім'ї...

Коли ми одне одному необхідні
Як ви вважаєте, краще виховання дитина одержує в багатодітній чи малодітній сім'ї?
Що краще для збереження доброго тонусу і здорового морально-психологічного клімату в сім'ї та збереження добрих родинних стосунків – відокремлені сучасні сім'ї чи сім'ї традиційні, в яких дорослі і діти живуть разом з батьками?
Висловлені в тій чи іншій формі, ці питання хвилюють всіх. Але ні перечитані листи, ні вислухані «сімейні історії» категоричної, чи хоч би однозначної, відповіді не дають. Сім'я, як осередок суспільства, відноситься до такої делікатної сфери життя, втручання в яку має лише допустимі межі. В кожній сім'ї створюються своєрідна духовна атмосфера, сімейний мікроклімат, від яких, зрештою, й залежать відповіді на поставлені питання.
Коли члени сім'ї – люди сприйнятливі, чуйні, коли праця з'єднує сім'ю в дружний союз, вона матиме хороший вплив на дитину.
І тут велика сім'я, безперечно, має свої переваги. Це вже колектив, в якому свої моральні устої, трудові закони, тут змалку вчаться допомагати один одному, передавати знання, вміння. Повсякденні контакти з батьками, братами, сестрами сприяють формуванню і удосконаленню духовного світу особистості. Підлітку, який виріс у багатодітній сім'ї, легше знаходити спільну мову з своїми ровесниками, дорослій людині – в трудовому колективі. Адже такий, хай і мікроколектив, у неї уже був. А в сім'ї, як і в колективі, не можна жити, щоб не поступатися, інколи в дрібницях, не дбати один про одного, про загальний добробут, спокійну атмосферу.
І, навпаки, як важко буває підлітку, який виріс одинаком у сім'ї, ні з ким не ділився ласощами, іграшками, завжди був зосереджений на власному «я».
Коли дітей кілька, у батьків завжди є можливість порівняти, висловити думку: «А ось Тарасик ніколи не з'їсть цукерку один...». У дітей, дивлячись на братика чи сестричку, виникає прагнення самим бути кращими, добрішими, спілкуватись з кимось, допомагати...

* * *
...У нас була велика родина. Жилось нам, по правді, нелегко, але весело, дружно. Коли піднялися старші, почали допомагати батькам ростити молодших. І робили це з радістю, по-доброму.
Ще я пригадую: у нас в сім'ї виховувався справжній культ старших. Для нас вони були в усьому взірцем. І ось тут не можна не погодитися з думкою про те, що вихователі повинні бути насамперед самі вихованими.
Коли Льва Миколайовича Толстого запитали, як потрібно виховувати дітей, він відповів: «Виховуй себе»
Мені здається, саме так було і в нашій сім'ї. Про повагу до старших я вже говорила, але й до найменших старші ставилися так само поважливо. Особливо до дівчаток.
Всі ми в нашій сім'ї дуже любили маминого брата – Костю. Він закінчив військове училище, став лейтенантом, і ми дуже гордилися цим. Нечасті Костині приїзди додому були для сім'ї завжди святом.
Костя довго не одружувався, і ми не могли не розуміти: це тому, що допомагав і мав намір допомагати батькам поставити нас, малих, на ноги. Мама переживала, а Костя жартував: «Не турбуйся, ось підростуть пташата (пташата – це ми), і я обов'язково одружуся. Тася мене зрозуміє».
Тасею звали його наречену. Вона була студенткою. Костя писав і одержував від неї теплі листи, а фотографія дівчини (нам вона здавалася неймовірною красунею), завжди стояла на його столі.
Костя, певно, дуже сумував за Тасею, вечорами він довго ходив по садку, а ми тінями снували за ним. Чомусь запам'ятався такий випадок. Мама сердилася, що Костя курить. От і ходив він по садочку, слухав, як співають за горою дівчата, з люлькою в устах. А в люльці... ромашка. Не міг не послухатися мами, і без люльки теж, певно, не міг...
Щоб зробити щось приємне Кості, ми вишивали йому хустинки з вензелем «Т», прикрашали кімнату її іменем, викладеним на ватмані квітами. А одного літа висадили на городі цілий квітник – «Тася».
Може, й не дуже була йому приємна наша дитяча настирливість, але Костя мовчав. Тільки тихо посміхався.
Тим часом ми підростали, щоб полегшити становище сім'ї, охоче працювали у домашньому господарстві, навіть завели рахунок «Твій трудовий вклад у сімейний бюджет». Дуже вже нам хотілося, щоб Костя через нас не залишився самітнім.
А тут почалася Велика Вітчизняна війна. З неї Костя не повернувся... Але ми назавжди запам'ятали, якою доброю, душевно гарною людиною був він.
Вже потім, через багато років по війні, ми зустрілися з Тасею. Вона була одружена, росли сини. І знаєте, що вона сказала? «Я б нічого не хотіла, тільки б сини мої були у ставленні до людей такими ж благородними і красивими, як був Костя. Розповідаю синам про друга своєї юності, його чистоту і вірність сім'ї, своїм переконанням».
Ось який урок я винесла з своєї сім'ї... Бо, по суті, один добрий вчинок часом важить більше, ніж десятки найгучніших слів. Коли батьки, старші в сім'ї – черстві егоїсти, зайняті лише собою, власними розвагами, гонитвою за речами, коли їм чужі високі ідеали суспільства, в такій задушливій атмосфері гарною людині вирости нелегко.
...Я віддаю перевагу багатодітній і багатоярусній, коли так можна висловитися, сім'ї, у якій виросла. Мамині тато й мама – старі батьки, мама і тато – молоді батьки, їхні брати й сестри, ми, діти, і... наш прадід. Тобто, батько нашої бабусі. А всього нас було – чотирнадцять чоловік.
У нас був великий просторий дім, місця всім вистачало. Але, самі розумієте, коли людей в хаті багато, і всі вони такого різноманітного віку, знань, уподобань, тут потрібна неабияка дисципліна. Щоб був порядок, хороший настрій, можливість для всіх учитися, працювати, зрештою, просто спокійно відпочити.
Відразу скажу: все це у нас було. Минуло багато років, розійшлася по світу (і несвіту) сім'я, а спогади про ті веселі, життєстверджуючі часи живуть і досі. І ті уроки, які я винесла із своєї, такої незвичайної в наш час, сім'ї...
Насамперед, і гадаю, це найголовніше – відчуття того, що всі ми були один одному потрібні. Кожному з нас завжди здавалось, що інші члени сім'ї живуть для тебе, опікуються твоїми інтересами, а, звідси, й ти прагнув жити для інших, постійно щось робити для них добре, приємне.
Справедливо писав видатний педагог В.О.Сухомлинський: тонкощі відчуття людини, емоційна сприйнятливість, вразливість, співпереживання, проникнення в духовний світ іншої людини – все це осягається насамперед у сім'ї, у стосунках з рідними. Тут потрібно шукати емоційно-естетичний корінь благородної духовної потреби в людині.
Пам'ятаю, до нас приїхав прадід Тиміш. Приїхав провідати, а залишився назавжди. Сказав: сім'я велика, бачу, потрібна й моя допомога...
Так воно й справді сталося. Незважаючи на свій майже 80-річний вік, дід Тиміш був рухливим, веселим, він зразу ж став головнокомандуючим над «військом» пастухів, і з того часу наша корова Зорька завжди приходила з паші з повним вим'ям молока. Дід майже повністю взяв на себе догляд за найменшим нашим братиком, який від нього не відходив ні на крок, розповідав нам казки, читав із нами наперебій книжки про розвідників, вчив плести з лози корзини, стільчики, столики (в нашому садку завжди стояли виготовлені нами самими, чим ми, до речі, страшенно гордилися, ослінчики, столики, кріселка). Вчив доглядати сад, прищеплювати дерева, збирати і зберігати до весни яблука, груші, вирощувати кроликів, курчат і ще багато дечого цікавого і, насамперед, корисного.
Нас так і називали: команда діда Тимоша. Ми ж себе вважали «командою добрих справ». Але зачудувала по-справжньому всіх одна наша акція. Дід Тиміш приїхав до нас з Росії, і ніяк не міг звикнути, що в дворі немає власної бані.
Він заготовив необхідні матеріали, і через якийсь місяць, збудована за допомогою команди у нас за садом вже, топилася зовсім невеличка, але така охайненька баня, з лавками, каменем для пару, березовими віниками. Вся наша сім'я, всі сусіди купалися і влітку і взимку в бані, а ми, дітлахи, під керівництвом діда Тимоша, заготовляли паливо, носили воду, ще й загартовувалися – з бані на сніг. Не хворіли ніколи.
Гадаю, своїм здоров'ям ми всі завдячували саме тому трудовому загартуванню і гігієнічній культурі, які тим чи іншим чином були пов'язані з появою у нас старенького прадіда і його бані.
Скільки ми навчилися в нього, і як це потім знадобилося кожному з нас у житті!
І тут мені особливо хочеться виділити ще два важливі фактори. Перший я вже називала. Це – відчуття твоєї потрібності. А в нас жило внутрішнє переконання: сім'я наша – це організм, в якому всі всім необхідні.
По-перше, кожен мав у сім'ї свої трудові обов'язки, знав: коли б не він, іншим було б важче. Навіть діти. Цілком серйозно! Ми, наприклад, вирощували кроликів, їх завжди було сотень дві. А уявіть, яка це підмога для такої величезної сім'ї! Мама часом напівжартома говорила: ви наші годувальники...
У нас кожен брав на себе все, що міг. Я, наприклад, не пам'ятаю, щоб дорослі прибирали в кімнатах – це була наша святая святих. Встати раненько, побризкати квіти, протерти вікна, зняти пилюку, помити підлогу. Бабуся вважала, що як людина не може вийти вранці невмитою, так і квартира. І, повірте, у нашому гамірному домі завжди було так свіжо й чисто, що в ньому просто хотілося затриматися хоч на хвилинку. А запах жовтої свіжовимитої підлоги! Я його пам'ятаю й досі. Як і досі пам'ятаю: коли вікна не сяють чистотою, коли фіранки на них не здаються тільки-но почепленими, на душі теж незатишно.
Ми старалися, щоб у нашому незаможному домі було завжди затишно. Мили підлогу, посуд, чепурили кімнати своїми власними виробами, ходили в ліс, заготовляли шишки для самовара, збирали шипшину, полуниці, гриби, горіхи, бузину, трави. Разом з дорослими садили, потім вже самі пололи, поливали і, знову разом з дорослими, збирали городину. Всі – і хлопчики, й дівчатка.
Я переконана: людина стає морально зрілою лише тоді, коли в неї вироблене почуття відповідальності не тільки за себе, а й за сім'ю (згодом це переноситься й на суспільство). А в нас таке почуття виховувалося з раннього дитинства.
Отже, другий фактор, який, на мою думку, свідчить на користь багатодітної сім'ї, це — трудове виховання в ній.
Маленька людина ніби живе в невеличкому трудовому колективі, вона розуміє, що її праця корисна й потрібна всьому колективу. Це виробляє в неї почуття відповідальності, самодисципліни, ставлення до праці, як до основи життя. Труд є грунтом, на якому зростають почуття колективізму, активності, поваги до людей, які живуть працею, і, що є не останнім у вихованні людини, – самоповаги. Створивши щось своїми власними руками, дитина одержує перший моральний досвід служіння людям, а отже, й суспільству. А це дуже важливо!
Без підручників і повчань дитина, яка змалечку прилучалась до праці, засвоює істину: праця, ця специфічна людська діяльність, є не чим іншим, як процесом, обумовленим, насамперед, необхідністю підтримки людського життя. Жити, працюючи, – високоморально, жити, не працюючи, – аморально. І... нерозумно.
Чому нерозумно? Та тому, що суспільство і, насамперед, сім'я, сама людина, зацікавлені в тому, щоб вона росла не тільки високоосвіченою, а й вихованою, здоровою не тільки морально, а й фізично.
Величезне значення має тут і виховання розуміння громадянської значущості праці батьків, поваги до неї. Щоб діти були морально готовими до виконання тих трудових обов'язків, яких вимагатиме від них життя.
Третій, важливий фактор – це, на мою думку, величезна роль спілкування в сім'ї, як засобу виховання особистості, її морального і громадянського становлення.
Отже, нам краще, коли нас багато.

Висока місія
Роки минають швидко. Неначе це зовсім недавно було: бабусині уважні очі, теплий усміх лагідних кутиків її вуст, такі гарні, такі добрі зморшки на обличчі, на руках... А ось вже й власний онук лащиться, шукає захисту, вимагає нових казок, вередує.
А це якось заявив.
– Ти у мене хороша бабуся!
Отакої!
– А хіба бувають погані бабусі? – запитую.
І він так впевнено (звідки б та певність?):
– Бувають, ще й як бувають!
Оскільки з педагогічної точки зору розмова стає, м'яко кажучи, делікатною, користуюсь зброєю з арсеналу кожного дорослого – переводжу проблему у вигідну площину.
– Ти також повинен бути хорошим хлопчиком.
– Так у мене не виходить, – чистосердечно признається внук. – Ти мене навчиш бути хорошим?
– Навчу, безперечно, навчу...
– Бабуню, а тебе хто навчив бути... хорошою бабунею?
Ну й питаннячко! Зовсім спантеличило! А й справді, хто?
Сідаю на стільчик, перебираю пальцями фартушину, точнісінько, як бувало моя бабуся, коли потрапить у складну ситуацію.
– Та звісно ж, хто! Моя бабуня!
– У тебе була бабуня? – у внука великі-великі очі.


 
додати

Комментарии 

 
0 #15 Anettasa 2013-08-31 12:01 большое спасибо!Взяла себе тоже-пригодится. http://www.pozitiv-stroi.ru/stati/mobilnye-betonnye-zavody-mif-ili-realnost/ - многие выходят , http://masterovoy35.ru/ - http://masterovoy35.ru/ .
http://www.sk-priangarsk.ru/ - http://www.sk-priangarsk.ru/ , http://samponn.ru/ - строительные компании москвы .
Цитировать
 
 
0 #14 MilaviKt 2013-08-18 22:52 http://www.ristroy.ru - www.ristroy.ru, http://protexnologii.ru - protexnologii.ru. Прикольно :) Можно сказать, это взорвало мой мозг! :) http://genmontage.ru - genmontage.ru, http://lux-standart.ru - lux-standart.ru. Цитировать
 
 
0 #13 Michael Kors Outlet 2012-07-21 09:07 Once one of the greatest hitters on visit, he explained the actual scenery had changed a great deal in that way since he or she turned professional, along with players being a lot more athletic these days. http://www.michaelkorsoutlets-us.com Michael Kors Outlet Woods stated he or she as well as Vijay Singh was once the only real top players on the PGA Visit working out but not any more."Guys have been in a fitness center, they're lifting the dumbbells, they're striking the track, they're trying to get more powerful, faster because undoubtedly just about all sports activities do. Цитировать
 
 
0 #12 AmaniaVal 2012-07-18 19:55 sector catering diligently to the needs of both men and women all across the globe. viagra for sale , viagra no prescription,vi agra pills, cialis cost,purchase cialis,cialis daily Цитировать
 
 
0 #11 Dedsuttef 2012-07-17 22:55 (NO) in the corpus cavernosum of the penis binds to guanylate cyclase receptors, which results in increased viagra reviews , cheap viagra,viagra samples, cialis,cialis soft tabs,cialis soft tabs Цитировать
 
 
0 #10 Rafalashy 2012-07-06 19:21 cause a sudden and serious decrease in blood pressure. During sexual activity, if you become dizzy or viagra sample , viagra prices,generic viagra, order cialis,buy cialis professional,ci alis 5mg Цитировать
 
 
0 #9 OccarryOrgalt 2012-06-25 06:49 amount of men be saved on faced life with. Most people start change testified to mg pill and facilities and many companies produce brand-name a necklace. buy cialis 20mg , cialis online,cialis samples, buying viagra online,viagra sales,viagra best price Цитировать
 
 
0 #8 frofsnofe 2012-06-24 21:46 Distance learning by its very nature is green education. The online format lessens the need for further constr cialis uk , cialis professional review,generic cialis, viagra sample,sildenaf il viagra,cheapest price viagra Цитировать
 
 
0 #7 Bireannet 2012-06-22 03:33 The most common side effects of VIAGRA are headache, facial flushing, and upset stomach. Less commonly, cheap cialis , cialis soft,cialis generique, viagra no prescription,ch eap viagra no prescription,vi agra online without prescription Цитировать
 
 
0 #6 naphAccic 2012-06-21 13:15 Retrieved 2008-08-21. daily cialis , cialis pill,cialis online overnight, online viagra,best price viagra,viagra 100 mg Цитировать
 

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить




...