Головна Література Василь Симоненко статті Любов чи гнів
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу

Это интересно

загрузка...
Сейчас 57 гостей онлайн

Любов чи гнів
  Чесний і чистий, він нагадуєвелику рибу, яка радісно вискочила з води, вхопила свіжого повітря, сп'яніла відкисню свободи, затріпотіла на березі довіри ізатихла...
  «Здається, я став писати гірше,ніж рік тому. Зледачіли мозок і серце», — це його останні рядки в щоденнику,записані 20 вересня 1963 року. А 14 грудня 1963 року Василя Симоненка не стало.Важка невиліковна хвороба вперто і послідовно вимучувала його тіло. А що ж знесилювало його дух, його непокірну думку, яка з такою надією «вхопилася» запроголошені на XXII з'їзді партії принципи демократизації суспільства? ВасильСимоненко повірив у торжество правди, свободи і демократії, вільно вдихнув такнеобхідного митцеві озону, та доля була немилосердною... Хотів і далі, як йогоперехожий, «натхненно і мудро творить ходу», не боявся спіткнутися і почути докори: «Треба дивитись ото під ноги, Так можна голову потерять...», волівдивитися прямо, але вже дихала смертельним холодом недуга, навколо стискалосячорне кільце недовіри та ідеологічних звинувачень.
  «Минулої неділі ми були в Одесі, де місцеві твердолобі натішили нас своїм ідіотським жахом: аби чого несталося. Фактично нам заборонили виступити на Шевченківському вечорі. Виходить,Тараса дехто боїться досі. Любов чи гнівОбивателі від революції», — писав він 6 липня 1963року.
  На Україні починався сумнозвісний період «загвинчування гайок» у літературі, в культурі за допомогою безвідмовногоінструменту під назвою «націоналізм». Як було захистити слово правди, болю,страждання і надії на свій народ від цього безжального присуду? Не було і нема досьогодні законодавства, яке б гарантувало юридично реальні права свободитворчості, свободи думки. Інакше б слово правди не витлумачувалося б то як наклеп,то як злісна вигадка, то як паплюження соціалістичної системи, нашихідеалів.
  На жаль, Василь Симоненко болісновідчув і швидко усвідомив, що за відлигою не завжди приходить весна оновленнясуспільного життя і творчості. У суспільній атмосфері вже чулися сухіпотріскування нових морозів. І це в той час, коли багатьох заполонила дерзновеннаейфорія революційної перебудови суспільного і духовного буття. Це ж тіблагословенні часи, коли відбудеться XXII з'їзд партії, легендарно злетить укосмос Юрій Гагарін, коли з'являться друком романи «Людина і зброя» О. Гончара, «Правда і кривда» М. Стельмаха, коли «Літературна Україна» друкуватиме на цілісторінки незвичайні поезії «шестидесятників», коли з першими збірками прийдуть дочитача Василь Симоненко («Тиша і грім»), Микола Вінграновський («Атомні прелюди»),Іван Драч («Соняшник»), коли С. Параджанов і Ю. Іллєнко розпочнуть знімати фільм«Тіні забутих предків», коли М. Лукаш і Г. Кочур жадібно і поспішно, іноді завантюрною безоглядністю, відкриватимуть для українського читача сторінки світовоїпоезії, а Іван Дзюба своєю експресивною друкованою і усною критикою збиратименавколо себе окрилених неофітів. Та вже 3 вересня 1963 року сумно, з гіркоюіронією В. Симоненко занотує: «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова.Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалими. «Літературна Україна» каструємою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йомузаманеться. Як тут не світитися вдячністю, як не молитися щовечора й щоранку затих, що подарували нам таку вольготність. До цього можна ще додати, що в квітнібули зняті мої вірші у «Зміні», зарізані у «Жовтні», потім надійшли гарбузи з«Дніпра» і «Вітчизни».
Ай, ай, ай весело! Всі ми під пресом.
Так вонотреба задля прогресу.
  Ця облога політичноюнедовірою та ідеологічною пересторогою особливо зміцніла за кілька місяців досмерті Василя Симоненка. Та він творить — з'являється «Казка про Дурила»,написана, як він сам визнає в щоденнику, «одним подихом, хоч дещо було заготовленораніше. Сьогодні казка ще подобається мені, жаль, що нікому їїпочитати».
  «Нікому почитати». Гірко,болісно за поета. Було кому почитати — народ знав уже і любив чесного поета, та небуло кому її опублікувати. Лише через 24 роки, 12 грудня 1987-го, газета «Молодагвардія» здійснить публікацію «Казки про Дурила». Чи не до отих безбатченків —безтурботних, цинічних і наївних, щирих у своїй сліпоті і гнучкошиїх упристосуванстві деяких земляків своїх — звертався поет із пересторогою: легкозагубити дорогу до рідного краю, але як важко буде згодом відшукати свою вітчизну,утвердитися у правоті своїй, у свободі вираження — думок, надій, переживань.Заслухався Дурило речитативом старшин Раю, розвісив вуха, роззявив рота — іповірив у їхню мудрість, всеможність, абсолютну правоту:
Ми пронесем, мипідведем
і підем,
ми дійдемо, мисягнемо
висот!
  Та не давала спокоюнаївному Дурилі думка, чому в них ноги в крові, чому та річка, через яку пролягладорога до щастя, із крові і людських сліз, і чия ж кров у тій неглибокійрічці?
— Чия? А відомо чия — тих людей,
Що підло не визнали нашихідей...
Ми їх, значить, трішечки, зовсім помалу
Кого задавили, когозарубали.
  Старшини Раю у «Казці проДурила» натхненно співають про мудрість витвореного ними Раю з подачі ідола —засновника Раю.
  «А це що за ідол?» —питається у старшин допитливий і спостережливий Дурило.
— Це той, хто закон
наймудріший знайшов:
навчив нас хапати,
навчивубивати,
навчив людям в вічі оману пускати,
навчив нас, якжити
годиться на світі, —
читай заповіта його награніті.
  Не треба докладати якихосьособливих зусиль для розшифрування образу ідола — цього зловісного символу, майжеархетипа. 19 вересня 1962 року Василь Симоненкозаписує:
  «Діти часом несвідомо говорятьвидатні речі. Пригадую: рік тому ми з Олесем гуляли біля Казбетського ринку.Уздрівши пам'ятник деспота, він запитавмене:
  — Тату, хтоце?
  —Сталін.
  Одну мить він дивився на нього ініби між іншим запитує:
  — А чого він тудивиліз?
  Справді, Сталін не зійшов нап'єдестал, не люди поставили його, а він сам виліз — через віроломство, підлість,виліз криваво і зухвало... Тепер, — читаємо далі, — він згинув би од люті, коли бдізнався, якою знахідкою для збирачів металолому стали нездарні, лубковіпам'ятники йому».
  «Це страшно, колиприжиттєва слава і обожествляння стають посмертною ганьбою. Це взагалі не слава, атільки іграшка, якою тішаться дорослі діти. Не розуміють цього тільки убогі душеюі мозком».
  Минуло чверть століття — і миповертаємо собі, суспільству ці чесні судження про державну злочинність Сталіна.Але тоді, зразу ж по смерті Василя Симоненка, ці та інші відверті думки поетарозцінювалися як політична крамола. Звісно, його «Окрайці думок» не опублікували,зате ідеологічні противники цим скористалися і почали сурмити на весь світ про те,що Василь Симоненко був ледь не ворогом Радянської влади і ленінських ідей. Та йзараз ми подумаємо, чи ж маємо моральне право друкувати щоденникові записи поета,епіграфом до яких він поставив невідомий афоризм простака Вільсона: «Читати бездозволу чужі щоденники — Еверест підлості». Там, за кордоном, не питали дозволу,морально-етичні «кордони» легко долалися задля накопичення ідеологічного«капіталу». Тому я певен, з нашого боку буде цілком моральним вчинком зібрати іопублікувати окремим виданням всю відому на сьогодні, не друковану досілітературну спадщину видатного українського радянського поета Василя Симоненка,частину якої ми зараз пропонуємо читачеві. Крім «Окрайців думок», занотованих В.Симоненком з вересня 1962 року по вересень 1963 року, слід опублікувати йоголисти, які зберігаються не лише в архівах, а й у приватних осіб, різні редакціїйого відомих поезій. Та й тими віршами, які подаємо сьогодні, не вичерпується,мабуть, його поетична спадщина.
  ВасильСимоненко був скромною людиною, чесним трудівником літератури, оцінював свійталант невисоко, усвідомлюючи, що час наклав і на його думки, на його характеробразного самовираження печать перестрахування. Ця недовіра до слова, яке готовебуло вибухнути гнівом, розпачем, болісною правдою, саркастичною інвективою,в'їдливою іронією, мимоволі всотувалася в думки і настрої митців, витворюючи і вних самих «домашніх», внутрішніх цензорів, які іноді так пильно стерегли власнеслово, що воно не наважувалося переступити поріг редакцій і видавництв. А людитого чесного слова чекали. Бо знали, що від Василя Симоненка його можна і требачекати.
  Я пам'ятаю, після виходу другої,вже посмертної, збірки поета — «Земне тяжіння» (в 1964му), яку передавали, мовжарини в повоєнні безсірникові роки, з щирих рук у довірливі руки, ночамистудентки переписували його вірші, вивчали напам'ять і декламували в тісному колі.Згадаймо його до сліз вражаючу «Думу про щастя», в якій поет оповідає про важкудолю колгоспної доярки і звертається до своїх колег-літераторів:
Дефотографи?
Де поети?
Нуте, хлопці, сюди скоріш!
Можна знімокутнуть
І до газети — жахливо веселий вірш.
Застрибають веселі цифри
Угрунтовно важких статтях,
Та не встане
З словесних вихрів
Многотруднеїї життя.
  А доля його вірша «Злодій»?Земляк Василя Симоненка київський інженер Григорій Міняйло звернувся до редакції «Літературної України» з проханням опублікувати цей крик болю поета за упослідженудолю і обкрадені надії людини на землі, творця хліба. «...Після публікацій поеми О. Твардовського в журналі «Новый мир», Є. Євтушенка в журналі «Знамя» і інших, недрукованих у період застою творів відомих поетів, було б несправедливо ненадрукувати вірш В. Симоненка«Злодій».
  Несправедливо замовчувати нелише творчість цього поета, який був і є народною совістю в українськійлітературі, але також і його трагічну долю. Не судилося В. Симоненку розкритисявповні, та й літературне оточення в Черкасах не сприяло творчому окриленню,навпаки, частіше гнітило поета недовірою, скепсисом, вимотувало дріб'язковимичварами, важкою газетярською «поденщиною». «Будьте прокляті ви, нікчемні гроші! Визробили мене рабом газети...» — писав він у щоденнику. «Я розумію, що поет з менетакий собі. Але бувають і гірші. Такі, як я, теж необхідні для літератури. Мисвоїми кволими думками угноюємо грунт, на якому виросте гігант. Прийдешній Тарасабо Франко. Жду його, як віруючий пришестя Христового. Вірю, що мені пощаститьпочути радісну осанну на честь його приходу. Хай тільки не зневажає він нас,маленьких чорноробів поезії. Він виросте знас».
  У тому ж вересні 1962 року ВасильСимоненко пошкодує, що не може прислужитися літературі більше й тому, що не бачитьусіх відтінків, не чує всіх звуків. Його почуття загострюються, слух стає щечутливішим до звуків життя, не вистачає образів, щоб відтворити і передатидраматичну гаму багатобарвного світу. Відчувається, що поет визріває і готуєтьсявиходити на нову — вищу орбіту образного осягнення людини і дійсності. Йому вжетісно в скутих формах традиційної поетики, він розриває класичний розмір і інколивже виривається на простір парадоксального зміщення стилів, міфологічних образів ісучасних реалій («Хуліганська Іліада, або Посоромлення Гомера»), Василь Симоненко багато роздумує над беззаперечними донедавна істинами — постулатами, усвідомлює,що догматична закутість у лати ідейної непогрішимості до добра не приведе. У 1962році він записує: «Ніяке вчення не сміє монополізувати духовне життя людства. Донестями ненавиджу казенну, патентовану, відгодовану мудрість. Якими б цитатамибездари не підпирали свою розумову стелю, вона однак занизька для нормальноїлюдини. Як простір немислимий без руху, так поезія немислима без думки. Що то запростір, коли в ньому не можна рухатися? Яка то поезія, коли вона не мислить?Поезія — це прекрасна мудрість».
  ВасильСимоненко з великою, гідною народного поета надією і довірою, реально іусвідомлено сприймав неминучу і так необхідну перебудову суспільного мислення ібуття. Та ця перебудова загрузла в болоті парадногозастою.
  Він був образом свого часу. А часпотребував не виховної, дидактичної літератури, а перетворюючої, діяльної, такої,яка б переробляла свідомість, творила нові, ціннісні орієнтації. Тому він з такимгнівом і сарказмом звертається до тих своїх земляків, які люблять свій народ тодібез міри, «коли у міру вигідно любить», які закохані в ідею за добруплатню.
  Треба було перетворювати людину —вона не могла далі залишатися безмовною, пригніченою, бесправною — такою, якузнеособлювала страхом репресій сталінська епоха. Саме на злеті усвідомлення новоїісторично важливої громадянської місії поезії і обірвалося життя Василя Симоненка.
  Ні, Василь Симоненко не зкогорти призабутих. Він із тих, хто оцінений і знаний нами не в усій повнотідраматичного усвідомлення своєї складної епохи і своєї трагічної долі. Тому світлойого чесного життя і правдивого поетичного слова повинно увиразнювати сучасніісторичні злами, конфліктні ситуації і прискорювати своєю емоційною енергією часуперебудовний крок.
   
Жулинський М.Г.
Із книги «Із забуття — в безсмертя ».
 
додати

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить




...