Головна Література Василь Симоненко статті Виступ Івана Дзюби
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу

Это интересно

загрузка...
Сейчас 168 гостей онлайн

Виступ Івана Дзюби

Виступ Івана Дзюби
на вечорі, присвяченому 30-літтю з дня народження Василя Симоненка, в республіканському Будинку літераторів 16 січня 1965 року

Грудень і січень пройшли дія нас під знаком Василя Симоненка. До першої річниці з дня його смерті вийшла посмертна збірка "Земне тяжіння". На жаль, до неї увійшли не всі кращі поезії Василя Симоненка, хоч вони поширені в списках, — а ті, що увійшли, не завжди надруковані так, як вони вийшли з-під пера автора. Однак і в такому вигляді збірка дає неабиякий матеріал для широкої розмови про проблематику нашого суспільного життя і нашої літератури. Особливо, якщо творчість Василя Симоненка брати не як поодиноке, ізольоване явище, а в зв'язку з усією сучасною молодою поезією.Це останнє я підкреслюю не випадково. Можна наперед передбачити,
що будуть зроблені різноманітні спроби відірвати Василя Симоненка від усього процесу творення нових цінностей, що впродовж кількох років відбувається в молодій українській літературі, і протиставити його решті молодих поетів, щоб "побивати" їх ним. Адже це в наших традиціях: померлими бити живих. Хіба ті, хто цькував Довженка за життя, після його смерті не стали використовувати його ім'я для боротьби проти всякого нового чесного слова, хіба не пробували його авторитетом посилити захитаний "авторитет" лакуваль-ництва?
От і тепер ми почули недавно від одного високопоставленого критика, що Василь Симоненко — "єдиний зрілий поет серед молодих". Ясно, чому він "єдино зрілий" дія цього бонзи: тому, що він мертвий і не може відповісти тому чоловікові так, як він заслужив, — на цю "безответственность" тои чоловік розраховує. Але шановний бонза помиляється: хай прочитає вірші Симоненка, там про нього багато сказано, сказано в самісіньку печінку. А з свого боку нагадаємо, що ті молоді поети, яких критик вважає "недозрілими", були прикладом і натхненням для Василя Симоненка, як він тепер є прикладом і натхненням для них і для всіх нас.
Ні, не відірвати творчість Василя від живого, радісного процесу творення нової української літератури. Тільки в зв'язку з цим процесом вона повністтю зрозуміла і в свою чергу дає величезний матеріал для характеристики цього процесу.
Тут не місце й не час докладно говорити про всі ті проблеми, які з цього випливають. Я тільки хотів би коротко зупинитися на трьох кометах, які мені здаються особливо повчальними в тому "уроці", який усім нам дав Василь Симоненко.
Перший. Василь Симоненко починав з плитких сентенцій, а прий-шов до філософсько-політичного думання, до творення ідей, до поезії як арени самостійного мислення. Від газетярського моралізування він ішов до високої публіцистичності, до політичної лірики Шевченківського зразка. Від звичайних силогізмів він ішов до сердечної повноти і чуттєвої краси. І цей шлях дуже повчальний, а водночас він показує, як багато втрачено сил і можливостей в нашій літературі. Адже більшість молодих постів починали і починають не з гіршого рівня, як починав Василь Симоненко, і "стихійного таланту" в них було, певно, не менше. Отже, багато хто з них міг би стати таким, яким став Симоненко, — але стають такими одиниці. Решта йде не вгору, а вниз — скільки вже на наших очах здрібнію, збаналізувалося й занепало талантів! В чому ж справа? Причин, очевидно, багато, але туї назвемо дві.
Коли людина говорить на повний голос — голос її міцніє. А коли привчає себе говорити напівпошепки — цей шепіт стає її "нормальним" голосом. Василь Симоненко мужньо говорив правду, і правда його самого робила все більшим і більшим. Поетові потрібен простір "прикладання сил" для того, щоб його сили множилися. А хто собі той простір звужує, хто своїх сил не вживає, не напружує до краю і постійно, — того м'язи непомітно слабшають, того сили меншають, той мізернішає. Є в медицині таке поняття: "ледаче серце". У багатьох наших поетів — ледачі душі, ледача совість.
І друге. Василь Симоненко був людиною немилосердно критичною і вічно собою незадоволеною по високому рахунку, а не дріб'язково. В нього було надто високе уявлення про літературу, надто високі ідеали й критерії, щоб він міг задовольнитися тим, шо робив. Вийшли перша його книжка, всі її хвалили, всі захоплювалися, а Василь говорив про неї хіба шо іронічно. Він уже не любив її, бо переріс її. І Сьогодні він стояв вище, ніж учора, а завтра ставав вище, як сьогодні. Оця дорогоцінна здатність постійного умудрення, зростання, самовдосконалення, оця жадоба знань, жорстока дисципліна самонавчання,
— це один з добрих уроків Василя Симоненка усім нам. Адже без перебільшення кажучи, дев'яноста відсоткам українських літераторів
цих якостей бракує, через що вони не йдуть угору, а сповзають донизу.
Другий. Ніяка не таємниця, що Василь Симоненко — перш за все поет національної ідеї. Всякий, хто прочитає книжку, побачить, що
саме ця ідея складає домінанту його поезії. Правда, Леонід Миколайович
Новиченко, який сьогодні тут у президії сидить, запевняє, що поняття "національна ідея", "національна свідомість" зараз неправомірні, несучасні і немарксистські. Я б порадив йому сказати про це китайським комуністам, або італійським комуністам, або англійським комуністам, або польським комуністам, — або, зрештою, російським комуністам. Або хай скаже це Карлу Марксу, в якого про ці національні справи, ¦національні почуття", "національний сором" є, особливо в листуванні, такі речі, що як процитувати зараз і не попередити, чиї то слова, — то багатьох треба буде водою відливати. Очевидно, національна ідея є і буде, сьогодні вона для нас актуальна і означає ідею про повноту суверенного, державного і культурного існування української нації, про повноту і суверенність її національного внеску в загальну справу миру, демократії та соціалізм}'. Ця ідея лежить в основі поезії Василя Симоненка. вона нею надихана.
Але я говорю це ось чому. Примат національної ідеї дуже часто несе в собі загрозу певного збайдужіння до інших ідей; у декого вона вбиває інтерес до інших проблем людського духу. Бували поети, бували цілі літератури, які ставали одноманітними і монотонними через те, що змушені були історичними обставинами цілком віддаватися національній ідеї, — і вони багато чим поступалися перед літературами, що не мали такої потреби в приматі національної ідеї. Але є історичні прецеденти протилежного порядку, коли національна ідея не витісняє, а втягує, не пригнічує, а збуджує, не вбиває, а каталізує безмежжя інших загальнолюдських ідей. І саме заглиблення в національну ідею, відданість їй веде заразом і в найпотаємніші глибини інших соціальних і духовних проблем. Приклади цього ми бачимо в Шевченка, Франка, Лесі Українки; це ми бачимо в Шандора Петефі. Шіллера.
Але, якщо говорити про українську літературу, далеко не в усіх поетів це було й є.
Симоненко належав до числа тих, хто гостро відчував зв'язок національної ідеї з усіма загальнолюдськими цінностями, з поняттями людської гідності,честі й совісті, з поняттями особистої та соціальної етики й справедливості- Власне, саме ці поняття гідності й привели
його до національної ідеї, до нового усвідомлення України. Колись Достоєвський питався: "Согласились ли бы вы построить мировую гармонию на однои-единственной слезе одного-единственственного ребенка?" Так і ми питаємо: Чи може бути "світова гармонія", чи може бути вселюдське суспільство, чи може бути загальнолюдська справедливість,- для досягнення яких потрібна якась, хоча б найменша несправедливість щодо будь-якої, однієї хоча б. нації, — в
даному разі щодо української нації?" Ні, такого суспільства й такої "гармонії"', заснованої на таких підвалинах, — бути не може. Ось чому національне питання тисячами найтонших ниток зв'язане з найсокровеннішими питаннями людської совісті. Ось чому, при високому його розумінні, воно може наснажити поета найбільшим загальнолюдським змістом і пафосом самопосвяти.
До цього дійшов і Василь Симоненко. шо засвідчують його опубліковані
й неопубліковані твори.
Нарешті, третій момент. Маю на увазі той моральний урок, урок громадянської етики, який дав Василь Симоненко.
Бувають епохи, коли вирішальні битви відбуваються на площині соціальної моралі, громадянської поведінки, коли навіть елементарна людська гідність опираючись брутальному тискові, може стати важкою
бунтівничою, революційною силою. До таких епох, на мою думку,
великою мірою належить і наша доба.Історично склалося так. що значна частіша наших проблем полягає
у невідповідності слова й дії, теорії й практики, прожектів і реальності,
у занепаді суспільної моралі й виродженні громадянського життя. І, відповідно, значна частина наших завдань зводиться до усунення цих невідповідностей і до утвердження високої громадянської
активності, до піднесення національно-політичного життя. І тут на перешкоді стоїть величезна й тупа сила інертності, збайдужіння й громадянської деморалізації, народжених добою Сталіна й живлених 
сьогодні, з одного боку, безпробудним офіційним фарисейством, а з другого боку тим мелодраматичним скепсисом, в який залюбки й "'вишукано" тікають від тяжкого громадянського обов'язку, тікають з лінощів, зі страху і по сліпоті; жалюгідним скепсисом мудруючого раба, який хоче сам себе обдурити і вдає, буцімто так захоплений грою в парадокси, що й не помічає ярма на шиї; тим скепсисом, котрий
при всіх своїх модерних й вічно змінних пікантних одежинках зводиться
до старої премудрості інтелектуаліста: "Летай иль ползай -конец известен: все в землю ляжем, все прахом будет".

 



 
додати

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить




...