Головна Література Василь Симоненко статті ХОЛОДНИЙ ЯР
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу

Это интересно

загрузка...
Сейчас 87 гостей онлайн

ХОЛОДНИЙ ЯР

Вступне слово Івана Дзюби   ХОЛОДНИЙ ЯР

 


На вечорі в першу річницю смерті Василя Симоненка в Київському інституті нафти і газу 12 грудня 1964 рокуфото Василя Симоненко
Сьогоднішній вечір проходить під знаком нашої вірності пам'яті Василя Симоненка та тим зобов'язанням, які з цієї пам'яті випливають.
Рік тому, коли Василь помер, у нього були друзі й прихильні читачі, але менше, ніж хотілося б. Сьогодні їх у сто разів більше, ніж було тоді. Треба зробити, щоб їх стало ще в стократ більше. І так буде. Бо Симоненко віддав себе справі, яка "не вмре, не загине", за якою майбутнє, — хоч би що там планували щедринські градоначальники.
Але це не станеться само собою. Потрібні наші зусилля, наша робота, наша боротьба. І тут найближчий зразок для нас — Василь Симоненко.
Василь Симоненко став поетом не тоді, коли написав свої перші, чи й не перші, вірші, а тоді, коли на повний голос заговорив про найбільші болі свого народу. Так він опинився в центрі важливих процесів, що охопили нашу молоду літературу, твердо став серед тієї групи літературної молоді, що відроджує Шевченкове начало, його велике звертання до мертвих, і живих, і ненароджених земляків своїх, продовжене Франковим "народе мій, замучений, розбитий...", продовжене Лесею Українкою, так гостро і по-новому голошеие в 20-і роки і так трагічно обірване в роки 30-і.
Тепер, на наших очах те, що так послідовно й люто вирубувалося і топталося, — тепер "знову оживає і сміється знову". "Не вмре душа наша , в ній — і Василева частка. Ось у чому причина його успіху та його зростаючої слави. Своїм побратимам по перу Василь Симоненко заповів вірність отій великій Шевченківській традиції нашої літератури
Але мені сьогодні хотілося б сказати і про інше. Є обов'язок літератури перед читачем, але є і обов'язок читача перед літературою, Про це останнє ми не завжди думаємо. Український читач має величезні гріхи перед Українською літературою, від Шевченка починаючи. І зараз ми охоче пред'являємо своїй літературі найбільші претензії, не задумуючись над тим, чи створили ми їй найелементарніші
умови для існування. Дехто хотів би, щоб за нього все зробили поети. І щоб поети йому й Україну на блюдечку піднесли. Надто багато в нас того, що можна назвати "споживацьким патріотизмом". Багато страху, ЯКИЙ походить з індивідуалізму, з браку почуття своєї взаємозв'язаності з безліччю однодумців, почуття своєї причетності до загальної справи. Тоді людина покладає сенс свого існування в собі самому і починає дорожити собою більше, ніж тою метою, тою ідеєю, заради якої живе, почуває себе "смертним", а не частиною безсмертної справи.
Хай буде не страх, а радість. Хай кожен на своєму місці зробить все, що можна. Хай не гадає, що за нього це зробить хтось інший. Це найбільше, що може сказати кожен з нас собі у річницю смерті
Василя Симоненка.
Колись давно, з нагоди однієї трагічної втрати. Микола Черняв-
ський писав:
Нещасна, бідна Україна! Лежить прокляття на тобі: Усе, що світлого є, гине. Живучі тільки є раби.
Наш обов'язок перед пам'яттю Василя Симоненка — зробити так, щоб, коли помирає світла людина, залишилися після неї не "живучі раби", а живі душі, здатні до боротьби.

 


 
додати

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить




...