Головна Література Василь Симоненко статті Євген Сверстюк
 

Пошук по сайту

От партнёров

Вивчаємо англійська мова з методичним порталом.

Замовити роботу

Замовити роботу

Это интересно

загрузка...
Сейчас 54 гостей онлайн

Євген Сверстюк

Виступ Євгена Сверстюка

ва вечорі пам'яті Василя Симоненка Київському медінституті у грудні 1963 року

 


Радісно було думати, що десь там, у Черкасах, живе й інтенсивно працює Василь Симоненкo. Ось приїде він у Київ із враженнями, а не за враженнями. Він завжди привезе несподіванку — нову казку (ніхто ж не сподівався, що він писатиме й казки), казку цікаву для дітей, але цікавішу для дорослих. Раптом виявилося, що він, як сюрприз, хотів видати збірку оповідань. Ніхто б не здивувався, коли б він привіз сценарій чи драму. І ясно, що вона була б глибоко змістовною, Симо-ненківською. пройнятою гострою свіжістю степового вітру; заглибленою в незнайомі напластування нашого життя. А коли навіть не привезе рукописів — знічев'я висипле трохи дотепів...
Жив він у нашій благословенній провінції, де люди такі невибагливі до слів, де так швидко закруглюються в колі найпримітивніших інтересів. Де найжвавіший засіб спілкування — дзвін чарок. Де так легко потонути в тенетах злободенних дрібниць і заблукати між деревами, за якими не видно лісу.
Ось був, скажімо, чоловік як чоловік, закінчив аспірантуру, поїхав у Черкаси, у найжвавіший центр їх — педінститут, і десь ділись борозни в мозку і навіть зморшки на обличчі. Натренувався жити — і все заокруглилось: голова кругла, обличчя кругле, думки круглі, почуття круглі — ідеальний м'яч, який котиться без перешкод по асфальту кар'єри!..
Василь був худющий і кострубатий. Його погляд навіть не зупинявся довго на круглих. Він вперто, пасуплено дивився в корінь, вийшов із землі, з органічною любов'ю до неї і свого селянського роду. Він добре знав, чим і як глибоко вона напоєна — і не забував про неї ні на хвилину. Знав не за чаркою, а з пером в руці і з смутком в очах.
У нас в літературі немало хвацьких хлопців, які віршують, наслідуючи Єсеніна, свою любов до стріхи, навіть до волів, Це затишні самовдоволені віршовані спогади замшілого обива-теля,який не знає ціни оспіваних мозолів, але знає ціну свого ком-форту. Він уявляє себе поетом, приставленим більшими начальниками
Друкується з незначними скороченнями
17

для того, щоб співати. Потримайте трохи в руках рукописи, що над.І ходять з околиць, і побачите, як старанно і сліпо вони наслідують столичних титулованих графоманів, навіть не спробувавши поглянути власним оком на життя. Василя не втішали спогади про ремиґання волів. Коли він і вводив волів у поезію, то тільки в своєму коптексті — стриманого гніву: "В волячих наших жилах козацька кров клекоче і гуде".
Симоненко — єдиний, покищо, поет, що викристалізувався в про-вінції і вніс свій струмінь у поезію — струмінь оголеної правди і непідкупної честі.
Він знав народ у його побуті, як селянський син. Знав село по своїх заболочених чоботях як працівник газети. Але він дивився на життя не як "представник", а як людина, як син дивиться на безпорадну матір.
Він піднявся до верхніх щаблів сучасної культури і умів бачити колгоспника на тлі космічного віку — весь діапазон крайностей життя і "парадоксів" доби:
Цілую руки, що крутили жорна У переддень космічної доби.
Над цими словами не усміхнеться навіть випещений серед міських достатків блазень, що не любить села не то за високі ціни на базарі, не то за бідність і неосвіченість.
Глибинне розуміння Симоненком значення свого кореня, постійне відчуття сили, що йде від рідної землі, відчуття радості й гіркоти обов'язку перед рідним народом — все це було у нього таке елементарно сильне, як і слова:
Я без тебе нічого не значу. Ніби птиця без крил.
Як це громадське кредо Симонснка підноситься над тисячами дзвінких патріотичних декларацій!
У його простоті ви відчуваєте людину високої інтелектуальної культури — масштабний розум, який вміє відсувати дрібниці і оголювати
суть. Його простота безоглядна і гостра, як його вірш "Злодій"!
Пригадую, вечір в Черкаському педінституті. Виступ Василя був найцікавіший, найяскравіший, хоч виступав він разом з Миколою Вінграновським. Відчувалось, що його там любили, бо саме йогі ім'я викликало хвилю оплесків. Але хтось із тих, що не дуже заслуї хуються віршами, в силу вродженої пильності зафіксував непевнйі звук і тут же, щоб налякати, послав записку: "Яку це ви самостійні Україну маєте на увазі, коли пишете: "Хай мовчать Америки й Росії..."?
Василь спокійно й наче недбало прочитав цю записку і сказав: "У мене Україна одна. Якщо автор записки знає другу — хай скаже. Будемо вибирати*'. Ось його лаконічна і по-справжньому народна простота і мудрість.
З ним не можна було сперечатися — він не висловлював квапливих напівдумок, він про все подумав і там, де інші багато і неясно балакають. — мовчав. Вся наша втіха, що цей його стиль відбився в тому, шо він залишив нам. Але залишив для нас він тільки свій початок сходження на верховину. У важкій боротьбі з собою, з атмосферою дрімотної байдужості і мертвого стандарту він вибився на свій шлях і тільки почав ним іти.
Він тільки навчився всупереч всім вітрам відчувати радість боротьби і силу, яка переливається в людину від сили земного тяжіння:
Земле рідна! Мозок мій світліє І душа ніжнішою стає, Як твої сподіванки і мрії У життя вливаються моє.
Він тільки навчився вичленовувати з пороху буденності великі проблеми життя — проблему збереження людської індивідуальності ("я"), і нової думки ("Суд") в світі категоричних стандартів, проблему красивої ходи і власної дороги серед камінних потвор, що —
Роззявляли пащі, мов кратери. І гукали: — Ми симвал доби! Хто не з нами — той проти нас!
Він навчився і тим самим навчив нас. Він житиме невід'ємною часткою нас самих, як живий розум і совість, що не гасне.
Пригадую, що коли несли труну Василя Симоненка крізь голий пустир, де свавільно шугав пекучий вітер, раптом заблисло примарне холодне сонце. Його проміння наче зламалось у нагромадженні льодових гір і кинуло на землю тільки оранжовий прощальний відбиток. Здавалося,шо нагромадження прозових крижаних скель міцно ізолює вогонь поетичного слова від серця читача. Частково — це зовнішні історичні нагромадження громадського індиферентизму, частково- наші внутрішні нагромадження. Бо справді, порівняно миршавенький кульгавий віршик модного поета доходить умить до нашої провінції, і люди з серйозним виглядом шукають у ньому якогось глибшого змісту. А от дужий і глибинний голос Симоненка
губиться в крижаних завалах і глохне в холодній пустелі. А між тим Василь Симоненко абсолютно доступний за формою кожній грамотній людині й глибоко хвилюючий змістом. Він постійно

говорить про те. що тривожить людей, про шо й вони говорять, але -без тієї громадянської висоти, ясності розуму і пристрасті слова.
Кожен його вірш нагадуватиме нам і тим, що будуть після нас, елементарні істини, без яких не можна змістовно жити —
Ти знаєш, що ти — людина...
А все ж таки на Симоненкову простоту треба поглянути очима його самого. У нас часто простим називають лінивий загальник, заримований трюїзм, наперед зрозумілий навіть тому, хто не звик думати. З такою "простотою" Симоненко боровся ще в університеті, як бореться гострий молодий розум з фальшивою імітацією мислення...
Публікації в "Літературній газеті" перших віршів Драча і Він-грановського Симоненко сприйняв як подію у власному житті, як початок відродження поезії. Під час нової кампанії в галузі літератури можна було припускати, що Симоненка протиставлятимуть "формалістам". Сам він теж побоювався цього і саме тоді виступав так, що наглядачі над поезією воліли б вже краще чистий формалізм.
Взагалі вірш Симоненка тяжів до ускладненості, оскільки його думка шукала своєї форми і простору.
В білій стерильній тиші лікарні голос Василя заламувався, але погляд його ні разу не вертався назад, а продовжував прориватись до незвіданого. Здавалось, все життя зосередилось тільки в гарячому блиску болісно великих очей. "Поет мусить час до часу проривати кола, в яких опинився, — роздумує він вголос над згасанням одного знайомого поета. — Здається, був у нього талант, свіжість і навіть чесність думки, але закрутився в одному своєму колі і омертвів. Там про нього "і забули. Поет мусить вирватись з цього кола на іншу орбіту... За ніч я спалював пачку сигарет — досі викашлюю..."
Дорогою ціною давався йому прорив. Але за свою коротку і вбогу юність він зумів назавжди утвердити свою неповторність. Свою важку, але цілком усвідомлену дорогу до правди. Про це ми розмовляли після одного його виступу — чесного до зухвалості.
Це — життя. Наші прадіди запорожці вимірювали його, не роздрібнюючи. Вони клали життя для життя, не дозуючи крові. Той, хто виходить на поле честі, виносить все життя.
То яке ж моральне право маємо ми гратись у правду, гратись у слова, як паяц на арені цирку грається у серйозність. Симоненко гидував духовними карликами і паяцами. Він просто йшов на повен зріст, він красиво йшов, як його "перехожий" — і дивився перед себе мужніми очима мужицького сина.
Стежка його має чарівну силу випрямляти горбаті душі.
 
додати

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить




...